Глава 23

Коли ти чекаєш чогось надто важкого, це, як правило, виявляється ще важчим. Так само і зараз. 

Моє життя ніколи не було казкою, яку розповідають дітям перед сном. Я постійно кудись бігла, аби залишатись вільною та хоча б на каплю щасливою. 

Чи відчувала я справжнє щастя? 

Ні! Був страх, що якщо я зупинюсь зараз, то більше ніколи не зможу вибратись із тієї темряви, в яку мене заженуть люди. 

Тепер же все змінилось з точністю навпаки. Я загнала Стаса в ту темряву, в яку так боялась потрапити сама. 

Очі, які дивляться зараз на мене, сповнені відчаєм. Він спустошений та пригнічений. 

Саме зараз, в цю хвилину, я усвідомила яку помилку вчинила. Величезну! Надто жахливу, аби просто так зізнатись. 

– Стасе, – хочу щось сказати, але слова застрягають в горлі. 

Що я можу сказати такого, аби він вислухав і не відштовхнув?

– Ймовірність спорідненості: 0%, – пошепки промовляє, пропалюючи мене поглядом. 

В його очах тепер немає нічого! 

Ні тепла!

Ні радості!

Ні любові!

Я все знищила сама. Точно так само, як і він рік тому. 

Ми обоє не знаємо причин і правди, але розбили серця, які так хотіли битись в унісон. 

Шкодувати про скоєне не варто, адже це нічого не змінить, чи не так? Саме цими словами я намагаюсь заспокоїти свої думки, що плутаються, наче павутина, в моїй голові. 

– Я повинна ще дещо сказати, – промовляю, роблячи крок у бік чоловіка, але він відходить, наче боїться, що якщо я доторкнусь, то він обпечеться. 

– Не варто. І так все цілком зрозуміло, – промовляє, криво посміхаючись. – Цікавить лише одне: чому? – запитує, знищуючи плечима. – Я гадав, що ти кохала мене. Нам же було добре разом. Хіба ні?

– Так, звісно, – надто емоційно промовляю, торкаючись руки Стаса. 

Але, схоже, йому це не дуже подобається. Він знову відштовхує, наче я щось жахливе для нього. Ніби мої дотики огидні, хоча, можливо, так і є. 

– Я можу пояснити, лише вислухай, – прошу його. 

– Надто пізно щось змінювати, Меланіє, – твердо промовляє, кидаючи погляд на Еміра. – Тепер дійсно настав кінець, про який ти так мріяла. 

Стас рве папірець на дрібні шматки та жбурляє під ноги, а потім… просто йде геть. 

Йде, залишивши мене наодинці з думками, що зводять з розуму. 

Ті почуття, що жевріють в душі, душать мене із середини. 

Біль в серці ламає мені ребра, і я ніяк не можу зупинити це. Дурні думки полонять голову, а тіло відмовляється підкорятись мені. Те, що я хочу зараз відчути далеке від праведного. 

Біль!

Я хочу завдати собі болю, який змусила відчути Стаса. 

Я хочу відчути як це страждати фізично. Хочу змусити себе не лише картати за вчинки, але й сповна відчути всім тілом. 

Як це?

Як це, коли ти відчуваєш останній подих, знаючи про це? Як це, коли фізичний біль настільки сильний, що глушить той голос всередині мене, що кричить про допомогу? Як це, коли ти нарешті повністю усвідомлюєш те, що твої вчинки ніколи не матимуть зворотної дії?

Я жахлива людина!

Так, мені розбили серце, але я…

Я зламала всіх! Змусила страждати людину, яку вважала найсильнішою у своєму оточенні. 

І тепер я повністю зламала себе. Сама! Власним вибором чи дурістю. Це неважливо!

Важливий лише результат! І він на обличчя!

Я просто повністю сіла в багнюку! 

І тепер, здається, почала сходити з розуму. В грудях пече від страху, що я знову лишилась повністю сама. 

Мені потрібна допомога. Прямо зараз!

Лише одна людина в силі допомогти мені!

Тремтячими руками набираю потрібний номер та слухаю довгі гудки. Як тільки вони припиняються я починаю говорити.  

– Маркусе, я… – схлипи не дають нормально говорити, забираючи все повітря з грудей. В одну хвилину дихати стає так важко, що мені починає здаватись що це дійсно кінець. Жахливий!

– Лано, що сталось? – занепокоєний голос чоловіка відлунням дзвенить у вухах. – Це знову відбувається? – десь в голові миготить спогад, що не дає взяти себе в руки. 

Те, що зараз відбувається, не підлягає ніякому логічному поясненню. Те, що люди покидають нас не має жодного сенсу. Особливо, коли ці люди надто дорогі та важливі для нас. 

Я сиджу перед входом в палату до Еліни, і нервово тру свої долоні. Руки тремтять, а голова готова вибухнути від страху за подругу. 

Поруч сидить Маркус, який намагається виглядати спокійним, хоч я й знаю наскільки йому важко. Вони з Еліною довго були друзями, колегами. І те, що відбувається зараз виб’є з колії навіть найсильнішу людину.