Глава 22

Сьогоднішній день став для мене певною точкою неповернення. 

Хвилює лише одне запитання: і що далі?

Я нарешті відкрилась, розповіла ту правду, яка просто роз’їдала мене із середини, але легше мені, чомусь, не стало. 

Можливо проблема в тому, що я настільки звикла жити у своєму світі, що майже не зважаю на те, що ніхто інший в нього не посвячений. 

Цілий рік я ховалась, аби захистити те найдорожче, що з’явилось в мене. 

Сьогодні ж правда відкриється і мені доведеться якось з нею жити. 

– Я не розумію, – знову починає розмову Оля, а я просто чекаю. Боюсь почути, що вона запитає чи  скаже. – Чому ж ти відразу не розповіла правду?

– Боялась осуду, – шепочу, опустивши голову додолу. – Спочатку злякалась, адже я і так надто довго приховувала Еміра, а коли Стас заговорив про ДНК-тест все просто пішло шкереберть. 

– Це ж вб’є його, – випалює Оля, а я вперше не знаю що відповісти. Звісно, чорт побери, його це вб’є. Я сама затопила ніж, аби поранити Стаса. Тільки, коли я думала про це, мені було легше. Бо зараз, цей клятий ніж, тремтить в моїх руках, що мені навіть хочеться відмовитись від всього і розповісти йому правду. 

Адже ДНК-тест не все розставить на місця. 

Так, Стас не батько Еміра, але… 

Але і я не мама для нього!

І якщо про батька всі легко дізнаються, то про себе мені надто важко розповісти. Я не хочу відкриватись, бо це важко.

Я хочу бути мамою для Еміра, і хочу, щоб всі інші теж так думали. 

Я повірила в усе те, про що так відчайдушно розповідала. 

Але, хай би що я не казала, та коли поділилась з Олею мені стало набагато легше. Наче камінь з плечей впав.

– Він кохає тебе, Мілко, – пошепки промовляє, торкаючись моєї долоні. 

Ці слова, наче кинджал, врізаються в серце, завдаючи пекельного болю. Я хочу вірити в це, але не можу. 

Я пам’ятаю кожне слово, сказане в той день. Його байдужий погляд назавжди залишиться в моїй пам’яті. 

Картати себе за скоєне куди гірше, аніж шкодувати про те, що не було сказано. Так, правда вб’є його, але я буду жива! Я не житиму в постійному стресі через те, що змусила людину, яка колись була для мене всім, страждати!

Саме так і минають три дні…

В постійних думках та ваганнях. Чи правильно я чиню приховуючи правду? 

Так, я обпеклась, але жити в постійній брехні та ненавидіти – це різні речі. Стас зламав мене, але це не привід падати до його рівня. Я хочу нарешті жити так, як завжди хотіла.

Спокійно. Тихо. Щасливо.

Якщо раніше для всього цього мені був потрібен Стас, то тепер мені потрібен лише Емір.

Дивовижно, наскільки ж все може змінитися за один рік. Наче минули десятки років. 

Я виросла у своїх очах в той момент, коли пригорнула Еміра, зрозумівши одну дуже просту істину – я ніколи його не покину.

Це якийсь особливий вид залежності, від якої я не хочу лікуватись.

Я намагалася відкидати думки про те, що робить боляче, але раптовий телефонний дзвінок сьогодні зранку вкотре вибиває мене з колії.

– Привіт, Меланіє, – тихий, наче сонний, голос Стаса викликає тремтіння в усьому тілі. 

– Привіт, – коротко промовляю, кусаючи губу до крові.

Тримай себе в руках! 

– Прийшли результати ДНК-тесту, – промовляє, а я чую якесь тремтіння в його голосі. Боїться побачити те, про що я так відчайдушно йому казала?

– Чудово, нарешті весь цей балаган закінчиться, – намагаюсь сказати спокійно, але вкотре фиркаю, роблячи боляче.

Це мій захисний бар'єр. Я повинна здаватись байдужою, якщо не хочу знову потрапити в пастку його ігор.

– Я їду в клініку по документи та приїду відразу до тебе. Чекайте на мене, – те, що він звертається в множині викликає у мене посмішку. 

Він не забуває про Еміра, і це зводить з розуму.

Я хочу відкритись Стасові, але це занадто навіть для мене. Не через те, що я не хочу, а якраз навпаки. Бажання у мене хоч відбавляй, але надто страшно побачити його розчарований погляд. 

Надто багато було сказано в пориві злості. Стільки слів, що забути їх не так легко, як здається. Він мовчки проковтне цю інформацію, я впевнена в цьому, але його душа… вона буде розбита. 

Час пролітає надто швидко, і ось Стас уже стоїть в моїй вітальні, невідривно дивлячись на Еміра, який чемно сидить у мене на руках. 

– Як ви? – коротке запитання, яке не має ніякого підтексту, але навіть цього вистачає для того, аби моє тіло вкрив табун сиріт. 

Його не хвилюю лише я. 

Чи навпаки?

Його хвилює не лише Емір!

Мене дратує те, що попри все те, що між нами відбулось я досі хочу, намагаюсь вірити в щирість його почуттів.