Глава 21

Додому повертаємось куди швидше, аніж я уявляла. Всю дорогу ми просто мовчимо, адже сказати немає що.

Чи ми просто не хочемо?

Впевнена, що у його голові, як і в моїй, думок надто багато, але висловити це все нам, напевно, не вистачить життя. 

– За декілька днів будуть готові результати, – перший тишу перериває Стас. – Я дам тобі знати, коли папери будуть в мене на руках.

Він говорить так, наче для мене важлива ця інформація. Я ж знаю правду! Тільки цей чоловік не хоче прийняти її, якою б гіркою вона не була.

– Гаразд, – коротко відповідаю, не відводячи погляду від вікна, за яким майорить сонячне місто.

Коли дивишся ось так на людей, то здається що нічого немає важливішого за життя. Поки не починаєш заглиблюватися у всю ту маячню, яка з'являється коли ми дорослішаємо. 

Пам'ятаю час, коли найважливішим для мене було скласти іспит з першого разу, аби не злетіти зі стипендії. Недоспані ночі, бо готуватись вдень я не мала змоги, адже працювала в кондитерській.

Тепер же мені здається, що те все було в минулому житті, і точно не зі мною. 

Прямо зараз я сиджу в автомобілі людини, яку кохала надто сильно. Він був усім! Буквально.

Чи кохаю зараз?

Я намагаюся відповісти на це питання собі вже надто довго. 

Цілий рік його не було в моєму житті, і я по-справжньому відчувала себе вільною. Але чи відчувала я щастя?

Як би я не намагалась мінімізувати усі думки про нього, та вночі, коли я засинала, він постійно був поруч. Це вбивало мене!

І зараз, сидячи поруч, я відчуваю жахливий біль від злості та самотності, в яку він прогнав мене.

Але…

Мені так тепло поруч! Якщо не згадувати минуле, то я б навіть сказала, що саме про таке й мріяла!

Як тільки потрапляю додому, то відразу пишу повідомлення Олі про те, що чекаю сьогодні її у себе. Я повинна поговорити хоча б з кимось, аби заспокоїти думки, що просто з'їдають мене із середини.

Вона обіцяє прийти, і не обманює мене. Майже за годину подруга вже сидить за столом моєї кухні та п'є каву, яку я приготувала.

Сумніваюсь, що коли вона почує те, що я хочу їй розповісти, кава якось допоможе. Тут би щось міцніше випити!

– Ти так наполегливо просила мене прийти, а тепер мовчки сидиш і п'єш свою каву. Це дивно, – подруга промовляє, схиливши голову в бік, наче думає про те, що я їй хочу повідати. 

– Важко почати розповідати про те, що далеко не історія з казки, – промовляю, важко дихаючи.

– У тебе завжди все важко. Можливо ти просто вигадуєш ці проблеми? – запитує. – Я б не впадала у такий відчай, якби була на твоєму місці. У тебе є син і чоловік! Це ж таке щастя.

– Так, – погоджуюсь з Олею. – Але, дуже шкода, що все не так гладко і прозоро, як здається.

– Знову твої загадки. Коли ти почнеш прямо розповідати про все, що відбувається у твоєму житті? – запитує, кидаючи незадоволений погляд в мій бік.

– Прямо зараз, – коротко відповідаю.

Мені вистачає декількох секунд для того, аби перевести подих і зліпити всі думки докупи. 

Вдих-видих!

– Ти ж пам'ятаєш мою кураторку, коли я їздила на презентацію? Я розповідала тобі про неї. Її звати – Еліна, – ставлю запитання, і після стверджувального кивка продовжую. – Так от, їй було двадцять дев'ять років коли вона дізналась про вагітність. Це був випадковий зв'язок, але якою щасливою вона була. Я дізналася про це ще під час заходу для презентації. За такий короткий період ми стали дуже близькими. Коли я приїхала на стажування вона прийняла мене. Ми жили разом. Я бачила як вона змінювалась під час вагітності, ніби сама це все проживала, – це все надто важко говорити, адже спогади душать із середини.

Подруга уважно спостерігає за мною, і, коли, моя пауза надто довго триває вона не витримує.

– До чого ти це розповідаєш? Що далі, Мілко? – запитує Оля, а я розумію що говорити все важче і важче. 

Але подруга має право знати. Вона завжди була поруч і допомагала мені. Та й Емір полюбив її за цей короткий час.

– Вона не витримала пологи, – промовляю. – У неї були проблеми із серцем, але Еліна нікому про це не казала. Вона знала, що може померти, – кажу це так тихо, що здається, крім мене ніхто більше неспроможний почути мої слова. – Саме тому, за декілька тижнів до пологів, вона сказала що повністю довіряє сина мені. Наче відчувала, –  стримувати себе більше не можу, відчуваючи як сльози омивають обличчя. – Вона була б прекрасною матір'ю для Еміра. Найкращою, – голос тремтить, але проговорити це все означає прийняти. 

Це справді було мені потрібно. Особливо після розмови зі Стасом.

– Ти чудова мама, Мілко, – тихо промовляє Оля, і я теж чую її схлипи. – Еміру дуже пощастило з тобою, навіть не сумнівайся. 

Я знаю, що Оля каже це все від щирого серця, але я так боюсь що не зможу дати йому ту любов, яку дала б Еліна. Я так боюсь її підвести, що інколи сама картаю себе за дурні думки.