Глава 20

Меланія

Час у лікарні тягнувся надто довго. Здавалося, що минула вічність з того часу, як ми зайшли в будівлю. це про

Емір, якого я забрала до себе на руки, коли Стас пішов про все дізнатись, тихенько сидів у мене на руках, з острахом спостерігаючи за персоналом, що бігає по коридорах, як білка в колесі. 

Ці бджілки-трудяги працюють, наче божевільні, і навіть уявити не можуть, що твориться в душах їх пацієнтів і просто людей, які являються сюди з інших причин. Наприклад, як ми зараз!

І що говорити про сина, коли я сама нервуюсь так, наче роблю щось жахливе. 

Я розумію, що після сьогоднішнього дня наше життя зміниться. Відкриється та правда, яку я замовчувала надто довго. Але це повинно було статись! Якщо не зараз, то коли?

Життя зміниться не лише в мене. Емір та Стас теж постраждають, адже я бачу як сильно вони прикипіли один до одного за один, чортовий, день.

І я не знаю що це. Спорідненість душ, чи просто клята карма вирішила доконати мене…

Поки Стас пішов у якийсь кабінет, я сиджу з сином і ніяк не можу заспокоїтись. Ну чому усе так? Не розумію… Невже я заслужила?

Я завжди намагалась догодити іншим, і зовсім забула про саму себе. Коли з'явився Емір я гадала, що мені стане трішки легше, але як же я помилилась. 

Неймовірна відповідальність звалилась на мої плечі, а я ще й вирішила добити себе замовчуванням. Дурепа!

А коли знову зустрілась зі Стасом все повторилось.

Почуття…

Вони знову запалали в моєму серці. Я так цього боялась. Я хотіла вирвати його зі серця. Випалити цю кляту любов, але не вийшло. 

Він засів так глибоко, що важко знайти коріння. І це вбиває мене.

Щодня!

– Можемо йти, – навіть не помічаю, як поруч з'являється чоловік. – Мені сказали, що це швидка процедура, і Емір навіть нічого не відчує, – Стас намагається мене заспокоїти і йому це майже вдається. До того моменту, як я згадую про те, що саме він запропонував весь цей абсурд. Через нього мій син мусить пройти через це. 

Через нього я повинна пройти через це!

– Добре, – киваю і підводжуся. 

– Можна мені? – зніяковіло питає Стас і тягне руки до сина. Від такої заяви я падаю в ступор, але згідно киваю.

Як би дивно це не звучало, але Емір потягнув свої рученята до Стаса. Невже, за такий короткий проміжок часу, син полюбив колишнього? 

Якби дивно не було, але саме такою процесією ми зайшли у невеликий кабінет.

– Проходьте, – медсестра рукою запрошує, кидаючи зацікавлений погляд у наш бік.

Цікаво, вона засуджує чи мені просто здалось? Хоча яке їй взагалі діло до того, що відбувається у житті інших людей? 

Так, ми приїхали робити ДНК-тест моєму синові. І що? Хіба я винна в тому, що колишній не вірить в те, що Емір не його син?

Розумію, що дратуюсь через дрібницю, але вдіяти нічого не можу.

– Зараз ми швидко впораємося, – промовляє так, наче це може мене заспокоїти. 

– Сподіваюсь, на синові це жодним чином не позначиться, – промовляю, кидаючи швидкий погляд у бік Стаса.

– Не хвилюйтеся, – поспішає запевнити медсестра. – Ми всього лишень візьмемо зразки слини, це займе буквально хвилину. 

– Добре, – згідно киваю, і медсестра починає виконувати свою роботу. 

Спершу одягає рукавички та дістає запаковану ватну паличку. 

Бере спочатку зразки слини у Стаса, а тоді, вже іншими інструментами, повторює це саме і з сином, що знаходиться на руках у чоловіка. Я ж стою збоку і спостерігаю за цією картиною. 

І ось тут, саме в цей момент, мене розриває на дві частини. Одна кричить, що потрібно хапати сина і тікати світ за очі. А от інша намилуватись не може картиною, як Стас тримає Еміра. 

Неймовірні відчуття охоплюють мене, і я не можу зрозуміти які ж саме емоції відчуваю прямо зараз. Лише одне питання не дає спокою.

Ну от і що мені тепер робити?

– Усе, – мої роздуми перериває медсестра. – Ми закінчили. 

– Дякуємо, - відповідає Стас і підводиться. Я тягну руки до сина, але яким же виявляється моє здивування, коли він… міцно обійняв за шию Стаса. Притиснувся так, наче чоловік – найдорожче, що є в нього. 

Колишній притискає сина до себе, вдихаючи його аромат. Кидає швидкий погляд у мій бік, а я просто ховаю очі.

Моє серце пропускає удар, коли я спостерігаю за цим всім, адже…

Адже це міг бути наш син...

Стас теж виглядає напруженим, але я намагаюсь не зважати на нього. Відштовхую всі думки, що можуть боляче видалити мене.

Він сам у всьому винен!

Він сам запропонував, хоч я і готувалась до такого. 

Надто добре знаю цього чоловіка, тому й була впевнена в тому, що, почувши мою фразу про те, що моя дитина не від нього, Стас поспішить спростовувати це. 

І, здається, він надто швидко прикипів до моєї дитини. Це вкотре ламає все всередині мене, адже хоч би що там не було, та я не настільки черства. 

Ми були одним цілим. Шалено кохали, і хотіли аби це кохання колись подарувало нам такий подарунок.

Шкода, що все склалось саме так. Проте я не шкодую, що маю Еміра. 

Тепер він моє життя!

– Все добре? – Стас раптово запитує, наче не розуміє всього, що відбувається. 

– Ти серйозно? – фиркаю. – Мій син повинен терпіти ці знущання, – на видиху промовляю, але спокійно. – Я не засуджую тебе, просто… – намагаюсь підібрати правильні слова, але мені це, чомусь, дається складно. 

– Я розумію, Лано. Це моя помилка, – стримано промовляє, чим дуже дивує мене. – Підемо? – запитує, притискаючи Еміра до себе, наче боїться що я заберу його прямо зараз. – Я відвезу вас до дому, – шепоче так тихо, що я ледь чую.

Я ж просто киваю, бо…

Бо я, чорт побери, дуже хочу звідси піти.

Добрий вечір, любі.

Мені дуже шкода, що оновлення виходить через стільки часу, але через сімейні обставини ніяк не могла закинути продовження.