Глава 18

Весь день я була наче сама не своя. Ще й Емір капризує, ніби відчуває те, що його мама погано себе почуває.

Після обіду до мене завітала Оля на чашечку кави й ми про все поговорили. Вона пообіцяла, що завтра приїде до мене, аби підтримати.

Ми обоє знаємо Стаса, і те, якою людиною він може стати, коли щось йде не по його плану. Він створив ілюзію і повірив у неї, відкидаючи правду далеко, бо вона може його поранити. 

Ми втратили себе ще рік тому, і тепер важко щось змінити. 

І от зараз я одягаю сина аби доказати Стасу те, що він ніяк не хоче прийняти. 

– Вибач за те, що змушую тебе проходити через це, – пошепки промовляю, пригортаючи сина до себе. 

Він не повинен проходити через це у такому віці. Ніхто не повинен! 

Чомусь через одну людину страждати повинні всі. Невже він не розуміє, що я намагалась йому сказати?

Важко прийняти правду, яка робить боляче, ранить!

Виходячи на вулиці я сотні разів жалкую про те, що просто не втекла. Знову!

Я хочу оберігати Еміра і виховати його в щасті. Стас не дає мені цього зробити, не розуміючи, що таким чином робить боляче. 

– Я думав доведеться чекати довше, – не вітаючись, чоловік промовляє, спопеляючи мене поглядом. 

– Тобі пощастило, що Емір сьогодні в настрої, – якщо у нас таке спілкування, то я нічого не мінятиму. 

Я трималась гідно лише заради дитини, але, як видно, Стаса це не дуже й то турбує. 

– У нього гарні очі, такі ж як і у мене, – несподівано промовляє Стас, чим вводить мене в ступор. 

– Очі у нього дійсно гарні, але ти тут ні до чого, – огризаюсь і саджу дитину у крісло, яке очікувано з’явилось на задньому сидінні. 

Стас завжди до всього ставився відповідально, особливо коли справа стосувалась його амбіцій. Він егоїст, я зрозуміла це ще рік тому!

Емір для нього не син! Він просто хоче довести в першу чергу самому собі, що я була його раніше і з часом нічого не змінилось. 

Але це далеко не так! Він зрозуміє, що життя не стоїть на місці, і його це дуже розчарує. 

Я його розчарую!

Не чекаючи відповіді на свої слова я просто сідаю на переднє сидіння. 

Потерпи, Меланіє. Лише одна поїздка, один день і справді остання зустріч. 

Весь шлях до лікарні сиджу, наче на голках. Серце шалено стукає об ребра, а подих перехоплює. 

Я знаю результати цього тесту без жодних досліджень. Я намагаюсь якось донести це Стасу, але він мене вперто не чує. Чи не хоче чути? Не знаю, мені байдуже. Він стільки змусив мене пережити, що тепер я просто не маю права хвилюватись за його почуття. Та й бажання теж відсутнє!

Зараз є лише мій син і я. 

Все!

Жодного Стаса у нашому житті не буде, і, думаю, скоро моя мрія втілиться у реальність. Тоді, коли чоловік відкриє білий конверт, де чорним по білому будуть написані нулики. 

Знаю, що його це зламає, але він сам змусив нас дійти до такого. Можливо, якби не його байдужість рік тому, все було б інакше. 

На щастя, дорогу Емір переносить доволі добре і не капризує. Мій маленький хлопчик розуміє, що маму потрібно підтримати, от і поводиться гарно. 

До клініки залишається їхати хвилин десять, і я не втримуюсь – таки обертаюсь назад. 

Син спокійно сидить в автокріслі, і, здається, почувається доволі комфортно. Пухкі губки та рожеві щічки тому доказ. Мимоволі усміхаюсь і так хочу уже взяти його на руки. Жодної миті не можу без цього солоденького. Вдихати його аромат, залишати поцілунки на щічках, торкатись маленьких пальчиків… Хіба це все не істинне щастя?

– Тобі личить материнство, – несподівано заявляє Стас, а я здивовано витріщаюсь на нього, повернувшись корпусом. Що за прояв милоти та доброти? 

Можливо, будь ми в іншій ситуації, ці слова змусили б мене посміхнутись, але зараз… Мені ніяково. А ще, я відчуваю злість!

Рік страждань, а йому байдуже! Ніби нічого не було!

– Якщо ти хотів зробити комплімент, то у тебе ні чорта не вийшло, – фиркаю і складаю руки на грудях. 

Тепер я сиджу рівно і дивлюсь прямо у лобове скло, навіть і близько не дивлячись на чоловіка. Це звісно трішки важко, але я повинна триматись. 

Все заради Еміра!

– Просто констатую факт, – відповідає. – А ти сприймай як хочеш. До речі, ми майже на місці. 

– Дякую, я бачу, – знову фиркаю і відвертаюсь до бокового вікна. 

Жодним чином не хочу перетинатись зі Стасом, навіть розмовляти. І моя мрія скоро здійсниться. Дуже скоро. 

Ух, як я хочу побачити вираз обличчя чоловіка, коли він дізнається, що є ніким для мого хлопчика. Впевнена: це буде ще те видовище. 

Впевнена, що він назве мене жорстокою, але якби Стас знав хоча б половину від того, через що я пройшла… Він зрозумів би! 

Але відкритись йому означає знову зламатись. Показати слабкість. Це ще гірше, за сльози. Ті сльози, які проливала в день, коли мене покинули.