Глава 17

Аналізуючи минуле і свої рішення ми частенько приходимо до думки, що могли вчинити інакше, аби змінити те, що маємо зараз. 

Чи хотіла б я щось змінити? Не впевнена. Проте, хоч би що там не було, маленький осад розчарування живе десь глибоко в серці. 

Моє серце було розбите, а я сама – дезорієнтована. Моє життя змінилось в один день, і це неабияк вплинуло на мої міркування.

Коли ж з'явився Емір я зрозуміла, що повинна думати, в першу чергу, про сина. Він став частинкою мого Всесвіту. Рятівним жилетом.

Повернувшись додому все знову змінилось. Я вкотре зламалась, хоч і намагалась не показувати цього. Наскільки сильно людина може потрапити під шкіру, в серце, в душу? Чому, попри всі образи, моя душа і далі рветься до того, кого я ж сама собі заборонила?

Голова тріщить від неймовірної кількості питань, але відповідь знайти надто важко. А як зізнатись хоча б собі в тому, що я досі, наче закохана школярка? 

Хочеться того, що заборонене…

Я ж інша тепер. У мене сім'я! Але як це пояснити серцю, яке так зрадницьки б'ється щоразу, коли я бачу його?!

– Лано, таксі приїхало, – Маркус заходить на кухню, відволікаючи мене від миття посуду. 

– Так швидко час минув? – починаю швиденько складати тарілки. Хочу провести Маркуса хоча б до таксі. Йому буде приємно це, хоч він і казав, що все гаразд. 

– Вам не потрібно виходити, аби провести мене. Я ж зовсім скоро повернусь, можливо, навіть раніше, аніж планується.

– Не вигадуй, – фиркаю, одягаючи сина.

У двір ми виходимо за п'ять хвилин. Маркус несе сумку з деякими речами, а я поруч йду з Еміром на руках. 

Прощання виходить не дуже й то емоційним, тому що син починає щось белькотати від чого ми з Маркусом починаємо сміятись.

Чоловік швиденько цілує Еміра та мене у щічки та поспішає на літак. 

А я стою і….

Дивне відчуття окутує мене. Наче щось не так. Знаєте, ось ці неприємні мурашки, коли хтось за тобою спостерігає. Швиденько повертаю головою в пошуках людини, яка надто зацікавлена моєю персоною, але окрім десятків незнайомих авто, нічого не бачу.

Здалось чи що?

Перекидаючи все не параною я просто прямую додому, аби нарешті відпочити. Сьогоднішній день був важкуватим, тому міцний сон точно допоможе. 

***

Ранок почався з наполегливого стуку у двері. І кого там принесло так рано? 

Емір ще спить. Людині, котра стоїть зараз за дверима, дуже пощастило, що син не прокинувся. Лише дев'ята ранку, а Емір і так вередував всю ніч. 

Накидаю халат і прямую до дверей, проклинаючи в голові того, хто потривожив мій сон.

Відчиняю двері й…

– Що ти тут робиш? – випалюю на одному подиху, зовсім не чекаючи цієї людини на своєму порозі.

– І тобі добрий ранок, Меланко, – цілить крізь зуби Стас, від чого мене ще більше починає дратувати дана ситуація. Якого біса?! 

Не чекаючи запрошення чоловік просто проходить у квартиру і прямує в вітальню.

– Якого чорта ти вриваєшся до мене без запрошення? – намагаюсь говорити тихо, аби син не прокинувся, але руки тремтять від злості.

– А ти б запросила? – скидаючи брови догори, запитує Стас.

– Звісно ні. Ми ж все обговорили. Чи ти хочеш познайомитись з моїм чоловіком? – останній козир. Нехай піде! Будь ласка, нехай він просто піде. Я не витримую.

– Ти про того чоловіка, якого вчора проводжала на таксі? – прискіпливо дивиться, вивчаючи емоції на моєму обличчі. 

Це був він? Вчора, дивні відчуття… Це він? 

Він бачив Еміра? Ну звісно, якщо знає про Маркуса, то і сина теж побачив. 

– Ти стежиш за мною? Не здається, що це вже занадто? – шиплю, ще дужче дратуючись через цю ситуацію. Гірше не вигадаєш.

– Ти надто багато приховуєш. Чому? 

– Тому, що тебе не повинно хвилювати моє життя, Стасе, – заявляю. – Не тепер. Ми чужі одне одному, то чому ти продовжуєш втручатись в моє життя, наче маєш на це право? – продовжую виплескувати свої думки на чоловіка, а він, як і завжди, приймає цей удар. 

– Ми не були чужими, і тепер, точно, не станемо, – він натякає на мого сина? 

– Пішов геть з мого дому, – ціджу крізь зуби, стискаючи долоні в кулаки. 

Як же мене дратує ця ситуація. Хотіла ж жити просто і тихо. Чому все постійно йде шкереберть?

– Я хочу бачитись з сином, – цілком серйозно заявляє Стас, а мені ж хочеться просто розсміятись йому в обличчя. 

– З чого ти взяв, що Емір твій син? – запитую у хлопця, помічаючи як злітають його брови догори від здивування. 

Хіба можна бути таким самовпевненим? Чи він думає, що в моєму житті після нього більше не буде чоловіків? Та він ж навіть не знає скільки Еміру місяців…

– Отже, він - Емір? Цікаво, йому підходить це ім'я? – майже пошепки промовляє Стас, продовжуючи: – Не потрібно цих ігор, Меланіє. Я в них більше не граю. Краще вирішимо це все мирно, не вдаючись в крайнощі, – цей монолог взагалі має сенс? Він так спокійно говорить, що я скоро почну істерично сміятись. – Я впевнений в тому, що він мій син, бо я впевнений в тобі. Хочеш ти цього, чи ні, але я братиму участь в його вихованні на рівні з тобою. Це не обговорюється, – його голос спокійний, але чому мені здається що він кричить?