Глава 14

Як тільки потрапляю додому відразу прямую до сина. Кожна мить з ним приносить мені неймовірний потік щастя. Ця гармонія, яку я відчуваю поруч з ним, просто зносить дах.

– А хто це прийшов до нас? – голос Маркуса змушує посміхнутись. Він тримає сина на руках, який з такою цікавістю та захопленням розглядає все довкола. 

– Як я скучила, – промовляю, беручи сина на руки. 

– Завтра ти вже залишишся вдома? – Маркус запитує, а у мене в горлі все стає комом. 

– Завтра повинна взяти інтерв'ю, а після вже буду вдома. Начальник вирішив перевірити мене в ділі, – спокійно промовляю, помічаючи те, як напружується чоловік.

– Мені потрібно відлетіти на декілька днів у Данію. Літак завтра о шостій вечора, – ставить перед фактом, як і завжди. 

Все, що стосується роботи, для Маркуса завжди важливе. Він багато працював, аби досягти того успіху, який має зараз. І я не засуджую його. 

Маркус покинув все і поїхав за мною тоді, коли міг цього не робити. Він відмовився від усього заради мене та Еміра, для мене це найкращий прояв почуттів. 

Його любов до нас така щира, що мені здається саме це змусило моє серце розтопитись.

– Я повернусь до того часу і навіть приготую тобі обід, – так, я намагаюсь підкупити його. І що? 

Жартую. Він так багато робить для мене, що я інакше не можу вчинити. Він частинка мого життя.

– Заради такого я взагалі готовий залишитись тут, – посміхаючись промовляє Маркус, на що я лише хмикаю. Він не жартує! – Що за інтерв'ю?

Бам!

Ступір. 

Він мене вб'є. 

Але що я можу? Варто звикнути до думки, що моя робота відтепер буде полягати у спілкуванні з людьми. Різними людьми. 

– Обіцяй не злитись, – прошу в Маркуса, а він лише дивно посміхається. Я знаю цю посмішку – він все зрозумів. Зрозумів, що щось не чисто. Він бачить мене наскрізь.

– Я заінтригований, – коротко промовляє.

– У Стаса, – кажу, але як тільки помічаю зміни у виразі обличчя Маркуса відразу продовжую: – Це нічого не означає. У мене дійсно все буде під контролем.

– Меланіє, – на видиху промовляє чоловік. – Надіюсь, що потім мені не доведеться тебе заспокоювати. Ти ж знаєш, що я не дозволю йому скривдити тебе.

– Знаю, і дуже вдячна тобі за підтримку.

Після розмови Маркус відлучається у справах і обіцяє по дорозі додому заїхати в магазин, аби купити продукти.

До вечора я весь свій час присвячую сину. Він дуже швидко росте, а я просто хочу бачити процес його розвитку. 

Щодня Емір змінюється, і це так прекрасно.

О сьомій до мене приїжджає Оля, і я нервую так, як ніколи раніше. Серце говорить мені, що все буде добре, але крапля страху все ж живе в моїй голові.

Я приховала від близьких людей те, про що не можна було мовчати, і тепер дуже про це шкодую.

– Я летіла до тебе на всіх парах. Влад теж хотів навідатись, але я запевнила його, що це суто дівоча вечірка, – подруга сміється, дістаючи фрукти, які вирішила прикупити по дорозі до мене.

– Впевнена, що з ним ми теж ще зустрінемось. Я ж обіцяла, що познайомлю тебе з однією людиною, – Оля широко посміхається і просто киває на знак згоди.

– Зачекай мене тут, – коротко промовляю і прямую в кімнату.

Коли беру на руки сина серце знову нагадує про своє існування. Все перевертається і з'являється якась мізерна крапля сумніву. А що, як вона не зрозуміє? Відштовхне? Розізлиться?

Ці думки просто не дають мені спокою, і це дуже дратує.

Я ж знаю свою подругу, і вона точно не така. Оля добра, щира та віддана. Вона завжди підтримувала та була поруч. 

Її віра творила неймовірні дива в той час, коли я дуже потребувала цього.

Вона полюбить Еміра, так само як і я! Я впевнена в цьому.

Тому видихнувши й міцніше пригорнувши сина до себе я прямую на кухню. Коли заходжу, то бачу подругу, яка щось виглядає у вікні.

Певне вона почула, коли я зайшла, бо відразу почала говорити.

– Ех, пам'ятаю час, коли ми тільки переїхали сюди. Посиденьки на кухні були нашою основною забавою, – промовляє, сміючись і різко розвертається до мене.

Вона відразу блідне, а посмішка зникає з обличчя. Ось цього я й боялась! Такої реакції. Її наче налякали. Оля мовчить і просто дивиться, наче вичікує на щось.

– У тебе є син, – подруга не запитує, а констатує факт, а я мовчки киваю. – Скільки йому? – запитує, не зводячи очей від Еміра. Серце починає боляче стискатись, коли я дивлюсь на Олю. Її очі повні болю та сліз. Я дуже образила її, і через це почуваю себе жахливо. 

– Чотири місяці, – тихо відповідаю, притискаючи Еміра до себе. Роблю крок у бік подруги, а син наче відчуваю те, що навпроти стоїть дуже важлива людина. Відразу тягне ручки до Олі, від чого зрадницькі сльози починають стікати по її щоках. 

– Він такий… – на мить подруга замовкає, але відразу продовжує: – невинний.