Глава 13

З кабінету Давида виходжу не те що зла, та я просто готова метати блискавки. Ну от пощастило ж вляпатись. Могла ж сидіти собі в Копенгагені та нікуди не соватись, але ж ні, треба було повернутись туди, звідки все й почалось. Сама наламала дров, тому тепер повинна це розгрібати. Наодинці!

Це якесь замкнуте коло!

Кожен раз, як я вирішую уникати Стаса, хтось обов’язково мені про нього нагадає. А тут ще й пів дня прийдеться провезти з цим кадром. Жах якийсь!

Можливо, варто було відмовитись від цього інтерв’ю? Але стоп, Лано! Чому це я взагалі думаю про таке? Відтепер це твоя робота, і хто знає з ким вона мене ще зіштовхне. Варто звикнути до такого ритму життя. 

Якщо я хочу стати справжнім професіоналом, то терпітиму навіть компанію свого колишнього, який мене в принципі дуже дратує. Покажу йому, що мій світ не вертиться навколо нього. 

Дістаю телефон із сумки та набираю Олю. Мені необхідно з нею поговорити, якщо я не хочу повернутись додому розлюченою. Вже вистачило вчорашньої розмови із Маркусом, тому ще одного такого діалогу я просто не витримаю. А чоловіку точно буде що сказати, коли він дізнається у кого я братиму інтерв’ю завтра. І справа навіть не в тому, що Стас мій колишній. Маркус бачить, як він впливає на мене, це свого роду його занепокоєння. 

Хоч я і переконана в тому, що він все розуміє, але все одно відчуваю себе школяркою, яку викликали до директора. Навіть батьки мене так не вичитували!

– Я вже й не сподівалась на те, що ти мені зателефонуєш, – після довгих гудків я, нарешті, чую голос подруги. Після дня народження Влада ми так нормально й не поговорили. Вона відчувала провину через те, що Стас зумів все зіпсувати. Знову!

– Вибач, дещо відбулось, тому я й не могла подзвонити. Проте зараз я готова зустрітись. Згодна? – запитую в Олі, у відповідь чуючи її сміх. 

– Ти ще запитуєш? Я скучила за тобою, Мілко. І байдуже, що ще п’ять хвилин тому я на тебе злилась, хоч і звинувачувала себе в тому, що відбулось, – подруга починає тараторити, а я лише посміхаюсь. Вона завжди була такою! Щирою та відкритою. 

Пів години й ось ми уже сидимо в одному з кафе, де раніше частенько разом відпочивали. 

– Ти ж не злишся на мене? – подруга в десяте задає одне й те саме питання. І от як їй пояснити, що вона взагалі не винна у тому, що відбулось на дні народженні Влада? Це просто збіг. Не дуже приємний, але маємо те, що маємо.

– Тобі вже варто охолонути. Ми повинні були поговорити, а те, що це сталось в той день просто збіг обставин, – спокійно пояснюю, а подруга з полегшенням видихає. – Які в тебе плани на сьогоднішній вечір? – з побоюванням запитую, адже подруга навіть не уявляє, що я хочу зробити сьогодні.

– Наче б то ніяких. А що? – Оля підіймає на мене зацікавлений погляд, а я спокійно п'ю свою каву.

– Хочу познайомити тебе з однією людиною, – очі подруги в мить розширюються. Добре, що в цей момент вона нічого не пила. А я ж навіть не натякнула на те, хто ця людина.

– Я так і знала, – Оля вигукує, від чого люди навкруги здивовано витріщаються на нас. Чудово, тепер ще й всі думають, що ми не дуже адекватні дівчата! – Я чекала на це дуже довго. Як його звуть?

Я починаю сміятись, адже подругу понесло зовсім не в ту сторону, що потрібно.

– Емір, – тихо відповідаю, ловлячи здивований погляд Олі. – Його звуть Емір.

– Цікаво, – подруга промовляє, а я більше нічого не кажу.

Я знаю, що, можливо, подруга з мене не найкраща, але вдіяти інакше просто було неможливо. Все сталось надто швидко, мені було надто погано, аби розповідати про все.

Емір…

Про нього не знає абсолютно ніхто. Навіть батьки…

Я щиро надіюсь, що вони зрозуміють мене і полюблять сина так, як його люблю я. 

Я багато разів хотіла відкритись. Просто наплювати на все і приїхати із сином додому. Щоб батьки познайомились із внуком, адже я так потребувала їхньої підтримки. Але це було важко. Надто!

– Меланіє, ти впевнена в тому, що не хочеш розповісти батькам про Еміра? – в соте чую це питання і починаю дратуватись. Він же все розуміє, то чому постійно починає цю розмову? Аби змусити себе вкотре почуватись винною?

– Скільки разів я повинна повторити, Маркусе? – роздратовано запитую.

– Мені здається, що вони мають право знати, – промовляє чоловік, а я лише фиркаю. Наша пісня гарна й нова…

– А мені здається, що я сама в стані вирішувати, як краще буде мені та моєму синові, – вигукую, і лише після розумію, що ляпнула. Краще б ти язик прикусила, Меланіє!

– Твоєму синові? – запитує Маркус, а мені стає ніяково. От і що зі мною не так? Хіба можна було ляпнути таку абсурдну фразу?

– Ти знаєш, що я мала на увазі, – промовляю, ховаючи погляд від чоловіка. Зажди так відбувається! Коли на емоціях, говорю не думаючи. Чортівня якась виходить!

– Не знаю. Я вже взагалі нічого не знаю, Меланіє. Ти змінилась, і раниш мене раз за разом, – важко промовляє, і я знову відчуваю себе винною. Хоча так і є! Віднедавна, Маркус і Емір для мене ВСЕ! Я не хочу втратити когось з них. Це буде надто важко для мене.