Глава 12

Весь вечір проходить в компанії двох чоловіків, що зайняли вагоме місце в моєму серці та житті. Звісно Маркус теж дорога мені людина, але Емір… Він сенс всього!

Він нагадування про те, що навіть у найтемніший час можна знайти той промінчик світла, що стане для тебе порятунком. 

Коли він з'явився у моєму житті щось змінилось. В моєму серці відкрилась брама такої любові, про яку раніше я лише чула. Я й подумати не могла, що взагалі здатна когось так сильно любити. Я перейшла межу тих почуттів, що раніше відчувала. І це прекрасно!

— Він заснув? - тихо запитує Маркус, а я за своїми роздумами навіть не помітила коли він зайшов. 

Цей чоловік став для мене рятівним жилетом у той час, коли поруч не було майже нікого. Я була сама у чужій країні. Так, я дуже хотіла цього, але не тоді, коли була повністю розбитою. 

Маркус був поруч, підтримав. Він вчив мене, і саме це змушувало відволікатись від минулого. 

— Щойно заснув, — так само тихо відповідаю, не зводячи очей від хлопчика, що спокійно сопе у колисці. 

— Ти прекрасно облаштувала кімнату, -

, — шепоче Маркус, обіймаючи мене за плечі. 

— Не без твоєї допомоги, — промовляю, даруючи чоловіку посмішку. 

— Все гаразд? - тихо запитує чоловік, сідаючи поруч. — Ти виглядаєш занепокоєною.

— Ти надто добре знаєш мене, — шепочу. — Повернутись було важко, але необхідно. Я ще не звиклась з думкою про те, що все повернулось до початку. 

— Ти сама все ускладнюєш, — важко видихає хлопець, а я лише кидаю на нього здивований та трішки розлючений погляд. Серйозно? — Все змінилось, але ти вперто не хочеш це прийняти. Сама женешся за минулим, ігноруючи той факт, що тепер є речі важливіші.

— Ти натякаєш на Еміра? - злісно випалюю, підриваючись з місця. — Краще поговорімо у вітальні, не хочу аби він прокинувся, — шиплю, наче та змія і покидаю кімнату. 

Маркус відразу виходить за мною і ми сідаємо на дивані. Не люблю сперечатися із чоловіком, але ця розмова повинна відбутись. Мені цікаво яка думка про мене сидить в його голові. Він ніколи нічого не казав, але схоже навіть його все це почало дратувати. 

— Ти більше не та дівчинка, якою приїхала на стажування рік тому, — на видиху промовляє Маркус, а я лише криво посміхаюсь. 

— Ти думаєш, що я цього не знаю? - ображено фиркаю, адже він ніколи не поводив себе зі мною, як з дитиною. До сьогоднішнього дня. До чого ці повчання?

— Ти ж зустрілась з ним? — одне питання, що просто вибиває мене з колії. Голова йде обертом, адже розмовляти про Стаса із Маркусом дуже нерозумно. Наче змішувати вогонь і воду! Він знає усе! Всю історію. Хоч мені й було важко йому відкритись настільки, але це була необхідна умова для того, аби ми змогли жити разом та виховувати Еміра. Ніяких секретів!

— Так. Це було очікувано, враховуючи те, що у нас спільні друзі, — промовляю так, наче намагаюсь виправдатись. Але навіщо? Я ж розумію, що Маркус правий. Якби мені був байдужий Стас, то зустріч з ним не зводила б мене з розуму. Він не зводив би мене з розуму. Вкотре!

— Ти ж розумієш, що твоє життя кардинально змінилось з появою сина? — його запитання таке логічне, але в мене зараз таке відчуття, ніби мене відчитують, як школярку.

— До чого ця розмова, Марку? — роздратовано запитую, адже мене починає дратувати напрямок, в якому наш діалог рухається.

— Тепер на тебе чекають вдома, — спокійно промовляє, а я втрачаю дар мови. — Емір чекає і… я — промовляє, дивлячись прямо в очі.

— Так я це знаю. Те, що ми з ним зустрілись не змінює нічого. Абсолютно. У мене своє життя, прекрасне життя, а у Стаса своє, — тихо погоджуюсь із чоловіком. Якщо раніше я жила і марила думкою лише про Стаса, то тепер все не так. Моя голова і серце повністю зайняте іншим чоловіком, який ніколи не зрадить і не зламає мене.

— Хочеться тобі вірити повністю, але вагання також присутні. Надіюсь мені не потрібно пояснювати чому? — він запитує, навіть не чекаючи на відповідь. Просто прямує у кімнату, більше нічого не сказавши. 

Залишає саму із роєм думок, які зводять з розуму. Я розумію Маркуса, але нічого вдіяти не можу.

Ми обоє знали на що йшли, коли вирішили повернутись. Він знав усе!

Ранок починається так по-новому. Намагаюсь якнайшвидше зібратись, аби встигнути погодувати Еміра, приготувати сніданок Маркусу та не запізнитись на роботу. Не хочу сваритись з чоловіком, мені боляче коли наші відносини такі.

Маркус сьогодні залишиться з Еміром, а вже з завтрашнього дня я буду поруч із сином завжди. Все-таки робота дистанційно, у такому випадку, в якому перебуваю я, дуже доречна. Це найкраще, що вигадало людство! Для мене, звісно!

Прощаюсь із хлопцями, і поспішаю в компанію. 

Це мій перший робочий день, і я хочу показати те, що на мене можна розраховувати. Пунктуальність — моє друге ім'я.

Коли заходжу в офіс кидаю швидкий погляд на свій зовнішній вигляд. Сьогодні вирішила одягтись простіше: легеньке плаття лавандового кольору та босоніжки на невисокій платформі. Волосся спадає на плечі, а легенький макіяж доповнює образ.

З широкою посмішкою підіймаюсь на потрібний поверх та прямую у бік кабінету Давида Сергійовича. Його помічниця-секретарка повідомляє про те, що бос вже мене чекає, тому я відразу заходжу в кабінет. 

Звісно, не без хвилювання!

— Добрий ранок, Давиде, — промовляю, ловлячи його задоволений погляд. Так, я пам'ятаю про те, що він не любить весь цей офіціоз. 

— Радий бачити тебе. Твоїй пунктуальності можна лише позаздрити, — задоволено промовляє, що мені дуже лестить. 

— Не люблю запізнюватись, — пояснюю, чекаючи на подальші вказівки від Давида.

- Меланіє, сьогодні твій перший робочий день, і я відразу даю тобі одну дуже важливу справу, — а бос вміє зацікавити. Я прямо в передбаченні того, як братиму інтерв'ю в якоїсь світської особи. - Братимеш інтерв'ю в людини, що нещодавно відкривала мережу ресторанів. Там був неймовірний ажіотаж, але жоден із наших конкурентів-довбнів навіть не додумався взяти інтерв'ю у власника. Діти, що ж з них взяти, — я слухаю його і просто посміхаюсь. Він дуже довго працює в цій сфері, і завжди знає, коли краще втілити те чи інше у реальність. Вміння чекати слушного моменту — це також хороша навичка.