Глава 11

"Там, де є кохання, немає темряви."

© Крісті Вотсон

Після розмови зі Стасом я відчувала себе наче вичавлений лимон. От справді, таке відчуття, ніби через м’ясорубку пустили, настільки погано було. Сил ледве вистачило на те, аби відшукати Олю та Влада і попрощатись. Я звісно планувала піти раніше, але не хотіла, щоб все було саме так. 

Якщо Оля ще намагалась вмовити мене залишитись, то Влад все зрозумів без жодних пояснень. У його погляді читалось розуміння цієї ситуації, він бачив мій стан і теж став очевидцем поцілунку Стаса та Ніки, саме так звати ту дівчину. А ще, як виявилось, вона двоюрідна сестра Влада. Доволі цікаво виходить. Отже, вони не вперше сьогодні зустрілись, бо вона приїхала сюди ще пів року тому, після закінчення коледжу. По словах Влада ця Ніка частенько зависала з ними у клубі, і відразу почала проявляти своє зацікавлення Стасом. Ну, звісно, хлопець він гарний, нема що сказати.  

Дивно те, що Оля ніколи не розповідала про це. Вона знала, що реакція на такі новини не змусить на себе чекати, але все одно якийсь осадок залишився. Я так побивалась за ним, в той час, як він розважався. Тому вчинок дівчини мене трохи шокував, м’яко кажучи. 

Хоча…це неважливо тепер. Мене не повинні хвилювати походеньки колишнього в принципі. Моє життя теж не стоїть на місці, тому тут у нас все взаємно. Те, що було у минулому, там і залишилося. Як там кажуть? Перегорнути сторінку? Ну от, власне, саме так я і зроблю. Точніше, зробила. 

Але кого я намагаюся обдурити? Так, стільки часу я намагаюся не думати про цього хлопця, але до кінця не виходить. Однак я стараюся! Дуже стараюся! І в мене обов’язково вийде!

Надіюсь, що хоча б цій дівчині він не зіпсує життя і не розіб’є серце. Це ж у його стилі. Погратись та викинути, наче непотріб.

Після усіх подій, що сталися між нами, почуваюся зламаною іграшкою долі зі зраненою душею. І так важко знайти ліки, щоб хоч трохи забрати той біль, який вирує у мені ось уже стільки часу. 

Але, чесно кажучи, у нас все було інакше. Я ж не його поля ягода, то й не дивно що наші стосунки закінчились так плачевно. Його сім’я відразу дала мені зрозуміти, що нічого хорошого не вийде. Як у воду дивились! Хоча це ще як з якого боку подивитись…

По дорозі додому я дуже багато думала. Як все повинно відбуватись далі? Що мені взагалі робити і як діяти? Завтра в обід моє життя кардинально зміниться, і, відповідно, багато чого зміниться стосовно інших. 

Не знаю як буде зі Стасом, та більше зустрічатись з ним я не планую. Ні, навіть не так - навіть на гарматний постріл до нього не підходити. Тому що тільки при одному його вигляді мене кидає то в жар, то в холод. Чому я повинна так страждати?

Тепер у мене є робота, якій я буду приділяти немало часу, і цього достатньо, щоб викинути з голови усі безглузді думки та нарешті вдихнути на повні груди.

Давид Сергійович, мій бос, відразу погодився на те, що більшу частину роботи я буду виконувати вдома, дистанційно. Мені й пояснювати нічого не прийшлось, адже моє стажування для нього стало ключовим моментом. І тут я умовно поставила босові плюсик. За розуміння, так би мовити. 

У квартиру заходжу близько одинадцятої вечора. Втомлена, знервована та засмучена. А ще всередині мене щось тліє…

Швиденько біжу в душ, змиваю макіяж і, одягнувши улюблену нічну сорочку, лягаю під ковдру. 

Так добре! І, головне, спокійно. Якось позаду залишилися ці клопоти та турботи, а є лише я. 

Швиденько пишу повідомлення Маркусу, аби уточнити о котрій він прилітає. Чесно кажучи, я не сподівалась на те, що він відразу відповість мені, але чоловік здивував мене. Він постійно мене дивує, що не може не тішити.

О першій дня він вже буде в аеропорту, тому десь о дванадцятій мені треба виїхати, аби не змушувати Марка чекати. 

Прощаюсь із чоловіком та вимикаю телефон. Зручно вмощуюсь в ліжко і майже відразу засинаю. Всю ніч сплю практично спокійно, навіть яскраві сни снилися, що останнім часом стало рідкістю. Про що вони - не пам’ятаю, але те, що мені було добре - факт.

Ранок починається так само неймовірно, як я почувалась у своїх сновидіннях. Дуже давно я не була в такому піднесеному настрої.

Швиденько одягаюсь та снідаю, хоч хвилювання і б'є через край, а емоції переповнюють. Наче не минуло багато часу із нашої крайньої зустрічі, але відчуття дуже дивні. І це лякає. Я не можу розібратись у собі та своїх почуттях…

Минає близько години, а я уже заходжу в будівлю аеропорту. Через хвилювання майже не випускаю телефон з рук, постійно поглядаючи на годину. 

Ну чому час так довго йде, коли ти на щось чекаєш?

Коли бачу перед собою знайомий силует у пам’яті спливають моменти, коли я відчувала себе щасливою. Так як зараз!

— Скільки ще можна чекати? — незадоволено фиркаю. Маркус повинен був повернутись ще годину тому. Змушує мене хвилюватись, при цьому він же знає яка я людина. Та мені палець в рот не клади, але дай себе накрутити.  От і зараз, чекаю, хоч і знаю що все гаразд, адже Маркус дуже відповідальний, але не хвилюватись я не можу. А він ще й, як на зло, не підіймає слухавку. Я точно так з розуму зійду!

— Ми вдома, — чую голос Марка і спочатку спокійно видихаю, та за долю секунди мене накриває таке роздратування, що я просто готова рвати та метати.