Глава 10

Біля озера я нарешті з полегшенням видихаю. Здається, я відчуваю себе краще, або це просто алкоголь починає діяти. 

Дивлюсь на знайомий пірс і серце зрадницьки болить. Б’ється, наче божевільне. 

Тремтячі долоньки стискаються в кулаки, але сльози так і не омивають мої щоки.

Я більше не буду плакати через нього!

Те, що щойно відбулось, те, що я щойно побачила, змінює абсолютно все. Я йшла сюди з однією думкою — пережити цей день спокійно. Ну що ж, ця місія повністю провалена!

Стас хотів другий шанс і я йому його дам. У нього буде можливість піти спокійно, без скандалів. Просто зникнути з мого життя. Будемо поводити себе так, ніби ми незнайомі. Думаю, що так буде краще нам обом. В кожного своє життя. Не хочу витрачати свої сили на ненависть та злість. З мене досить! Краще, якщо кожен піде своєю дорогою.

По іншому бути не може, адже ми зовсім чужі тепер. Якщо ще день тому я думала про те, що ми можемо хоча б просто спілкуватись, то сьогодні зрозуміла, що ця ідея просто безглузда. Це неможливо!

Якби важко не було зізнатись, та Стас досі займає особливе місце в моєму серці. Це не кохання! Але залежність теж хвороба, і як з нею боротись я, поки що, не розібралась.

Моя душа понівечена ранами минулого, і я зовсім нічого з цим зробити не можу. Якби мені не хотілось, та забути, викреслити просто неможливо. Так швидко точно! Його було надто багато в моєму житті рік тому, і зараз, коли я повернулась, він знову повністю зайняв весь мій простір. Скрізь я бачу його! Це мука для мене. 

- Ховатись від мене це твоя стихія, так? - Стас з'являється так несподівано, що серце падає у п’яти. Чорт, та я навіть якщо дійсно забуду, то цей хлопець просто буде змушувати мене згадувати все своєю присутністю. Він не чув про особисті кордони. 

- А твоя стихія - мене переслідувати? - фиркаю у відповідь і намагаюсь обійти чоловіка, адже говорити з ним - це просто останнє, що я зараз хочу. Ще один скандал? Та нізащо! Але, схоже, він не бажає так легко закінчувати цю розмову. Різкий ривок і я втиснута в міцне чоловіче тіло. Слабкість бере гору і я просто заплющую очі від образи. Яка ж ти слабачка, Меланіє!

- Ти зводиш мене з розуму знову і знову. Пояснити не даєш, але постійно змушуєш мене зриватись, - хрипить ці слова прямо у вухо, а я лише стою. В голові проноситься згадка про те, як Стас цілував іншу на моїх очах, і це стає просто останньою крапкою. Як точка неповернення!

- Твоя найбільша проблема - відчайдушна самовпевненість, - тихо промовляю та відштовхую хлопця. Він не чекав цього, тому від несподіванки робить декілька кроків назад.

- І як це розуміти? - запитує, запитально вигинаючи брови.

- Як хочеш, так і розумій. Скажу лише одне: дай мені спокій, Стасе. Так само як залишив рік тому, відпусти зараз - благально промовляю кожне слово так, аби він точно повірив у мою байдужість. Це необхідно мені. Повірить він - повірю і я!

- Я дурень, зробив помилку. Не хотів її цілувати, просто… - поки він підбирає безглузді слова брехні, я лише посміхаюсь. Ситуація смішна і жалюгідна.

- А знаєш що найболючіше? - це питання, наче звучить в моїй голові, і лише в ній. Але ні! Я дійсно його озвучила. Прямо зараз я виплескую на хлопця все те, що накопичилось за довбаний рік. - Найболючіше боротись за того, хто взагалі цього не заслуговує. Ломитись у двері, знаючи що їх ніхто не відчинить. Битися об стіну, розуміючи що не зможеш її проломити. Кричати, знаючи, що мій голос зірваний і його ніхто не почує, - голос тремтить, але він почує все. Він вислухає! Я бачу те, як його тіло починає реагувати на кожне моє слово. Він думав, що перед ним досі наївне дівчисько, що кинеться в його обійми, як тільки він покличе. Але ні! Я змінилась, і зараз він зрозуміє наскільки. Він вислухає мене!

Він. Почує. Кожне. Довбане. Слово.

- Це справді кінець, хочеш ти цього чи ні… Для мене кінець, - промовляю на видиху, а він лише дивиться. Його погляд розбитий, або мені вкотре здається. - Я чітко бачу межу, через яку точно не збираюсь переходити. В будь-якому випадку я дуже постараюсь. А знаєш коли вона з'явилась? В той день, коли ти викреслив мене зі свого життя, як непотріб. Мені було так самотньо, я не розуміла що повинна робити далі. Я відчувала себе мокрим кошенятком, яке байдужа людина вирішила викинути.

- Не треба, Меланіє, - тихо промовляє, благаючи зупинитись. Важко слухати про те, що сам же знищив, але я налаштована рішуче. Мені не треба в житті людина, що так легко відмовилась. Він мені не потрібен!

- Така була твоя гра? Ти настільки безжальний та ненависний? Я гадала, що змогла достукатись хоча б до маленької частинки твоєї душі, але на жаль я помилилась, - зневага просто переповнює мене. Відчуваю роздратування навіть кінчиками пальців. Хіба може ненависть бути такою сильною? Хіба можна настільки наплювати в душу? Він побив усі рекорди!

- Ти... Ти жахлива людина. Твоя душа прогнила наскрізь, і ти намагаєшся заразити цим все своє оточення. Ти не зламав мене, Стасе. Навіть не надійся, - криво посміхаюсь, вивалюючи все на його голову. Я жорстока стерва, саме так Стас казав. Ну що ж, тепер він в цьому переконався!

- Не роби цього. Слова не повернеш, ти знаєш це, - його слова, як ехо, звучать в голові, але я наче під гіпнозом. Не можу зупинитись. Хочу, аби він почув все, абсолютно все. - Ти обіцяла, що ми спробуємо.