Глава 9

 " Я більше не годую себе даремними ілюзіями. Зараз ми проживаємо моменти, що створені його вибором, і лише ним..." 

© Гнатюк Меланія

Увесь вечір, після зустрічі зі Стасом, я намагалась триматись осторонь. Не хотілось ані випивати, ані танцювати. Оля декілька разів намагалась підняти настрій, але все марно. Я просто рахувала час до кінця цього дійства. 

Став ще декілька разів маячив перед очима, намагаючись зав’язати розмову, але я відчувала що ще однієї я точно не витримаю. 

- Скільки ти ще будеш тут киснути сама? - до мене підсідає Влад, ставлячи на стіл склянку з якимось напоєм. Сумніваюсь, що це сік!

- Владе, - на видиху промовляю, важко видихаючи. Хлопець розуміє все без слів, тому просто обіймає за плечі. Ми дуже тісно спілкувались з ним. Він так підтримував мене, підіймав настрій. Це було дуже потрібно мені в той час. Інколи він, звісно, згадував про одну ненависну людину, але це нормально. Вони найкращі друзі, а я просто та, хто з’явився в житті цих хлопців дуже випадково, і, на жаль, невчасно для себе самої. Влад – хороший хлопець!

Його підтримка справді творила неймовірні дива! Ті слова, що були сказані у потрібний момент, стали для мене порятунком. Так, вони зі Стасом були друзями, і є досі, але Влад також завжди підтримував і був поруч зі мною. Тоді, коли це було так потрібно! Він не надто намагався підняти Стаса в моїх очах. І спочатку це було так дивно! 

Я чомусь думала про те, що він вигороджуватиме, буде виправдовувати. Але ні!

Він розповів ВСЕ!

Стас не страждав! Він жив на широку ногу, ще краще, аніж тоді, коли ми були разом. Гуляв, працював і був дійсно щасливий!

А я… Була розбита. 

Зламана, вбита і дезорієнтована.  

Я втратила ціль, і це мене нищило. Але коли я зрозуміла, що людині, яка колись замінила мені всіх, стала моїм Всесвітом, просто байдуже на мене, щось дійсно перемкнулось. 

Більше не уявляла його поруч… Не вдивлялася в кожного пересічного… Не згадувала дотики…

Він перестав щось означати. Я була в цьому впевнена.

Але, чорт побери, як тільки я знову побачила його, вдихнула аромат, щось зламалось.

Серце знову зрадницьки вилітало із грудей, рвалось в його обійми. І це так жахливо!

Мозок кричить, аби я послала його чим якомога далі, але серце все ще вірить в те, що цей хлопець досі мій! 

Ця хвороба, певне, невиліковна…

- Лано, я все розумію. Те, що відбувається зараз руйнує все твоє життя. Знову, - Влад змушує мене виринути з думок, але те, що він каже, просто ще дужче мене вибиває з колії. Я знову у пастці, з якої вибратись все важче і важче.

- Бачити його нестерпно боляче, - тихо промовляю, наче сама до себе. Ці зізнання багато чого коштують мені, але інакше я просто не можу. Він руйнує все те, що я так старанно будувала. Всі мої стіни розсипалися, як прах, і це мене жахливо дратує. Він же ніхто! Тепер дійсно ніхто! Так чому, трясця, моє життя так сильно залежить від нього? 

Як сміє людина, що зруйнувала всі мої стіни, знову намагатись щось відновити?

- Ти прекрасно знаєш, що я тебе розумію. Я завжди підтримував, бо поведінка Стаса і для мене лишається загадкою, - приречено промовляє Влад, що викликає у мене втомлену посмішку. Я вже не можу плакати чи щось намагатись зрозуміти. Пізно!

- Він просто втомився, - шепочу, стримуючи жалюгідні сльози. - Погрався і викинув.

- Це не в його стилі, Мілко, - каже хлопець, подаючи мені напій зі столу. Роблю ковток і відчуваю те, як моментально тепло розповзається тілом. Як добре стало! - Це не схоже на нього. Я знаю його! Бачив вас разом, його погляд, коли він дивився на тебе. Очі не брешуть!

- Отже ми двоє помилились в цій, здавалось, близькій людині, - роздратовано фиркаю. Не хочу чути ніякі пояснення. Не цікаво! Я перегорнула!

Звісно, згадка буде, як про фільм, який дуже запав у душу, але не більше. Я точно перехворію, це лише питання часу.

На відстані це все дається набагато легше. Коли Стас постійно маячить перед очима, забути його, здається, взагалі неможливим.

- Не знаю чи варто тобі це казати, але я і досі надіюсь на те, що є вагоме пояснення його поведінці. Якби ж він розповів все мені, - важко промовляє Влад, а я вкотре ловлю себе на думці, що цей хлопець надто хороший, як для друга Стаса. Вони двоє, як Інь і Ян. 

- Я більше не годую себе даремними ілюзіями. Зараз ми проживаємо моменти, що створені його вибором, і лише ним, - роблю ковток напою, який хоча б трішки, але глушить голоси в моїй голові. - Піду прогуляюсь. Мені й досі потрібно дуже багато чого обдумати. - важко посміхаюсь і, після легких обіймів із хлопцем, прямую в бік озера.

Дуже важко стримувати потік думок, коли хочеться кричати від болю. Проходячи крізь натовп, який розважається так, наче це остання вечірка у їхньому житті, я дещо зрозуміла. Чому я повинна так картати себе і псувати життя через іншу людину? 

Страждати можна й тихо. Так, що взагалі ніхто про це не знав. Але краще зовсім опанувати себе і стати повністю здоровою від кохання.