Глава 7

Ранок почався просто нестерпно. Мало того, що я спала всю ніч просто жахливо, так ще й зранку спокою не дали. От вічно проблеми впадуть на мою голову!

Сусіди вирішили, що ранок суботи - просто прекрасний варіант для того, щоб почати ремонт. На годиннику лише восьма, а моя голова гуде так, ніби я гуляла всю ніч. Ну а що, якщо вже вони не сплять, то інші теж не повинні, чи не так? 

Швиденько біжу в душ, аби привести себе в порядок, і роблю усі необхідні процедури, щоб не виглядати такою нещасною. Виходжу з ванни через годину вже зовсім іншою людиною. 

Не встигаю поставити чайник, як до мене телефонують із меблевого магазину. П'ять хвилин розмови - і я знову на кухні. Близько десятої мені привезуть моє замовлення. Ну що ж, все-таки добре те, що я прокинулась раніше. Ну як прокинулась, мене розбудили, але це вже дрібниці. До обіду розберусь із цим, а далі збиратимусь на день народження. 

Сьогодні важкий день, але вибору, як такого, я особливо не маю. Завтра приїжджає Маркус, тому сьогодні потрібно все вирішити та закрити не вирішені питання. 

Швиденько снідаю і поспішаю до валізи, яка ще й досі не повністю розібрана. Перериваю її догори дном, поки не знаходжу сарафан, який запланувала сьогодні одягнути. 

Хлопці з меблевого приїхали трішки раніше запланованого часу, але це й на краще. Поки вони складають меблі, я розбираю валізу. Встигла все перескласти та посортувати. Люблю, коли все по сезонах. Була б моя воля, то я б і по кольорах складала. Мій перфекціоніст просто шикує! Ну але, звісно, на це все потрібен час, а його у мене практично не залишається, тому варто поспішити. Зі всім до того ж!

На все про все йде близько двох годин. Я, задоволена, проводжаю майстрів і спішу збиратись на день народження. Настрій підскочив угору і від мене вранішньої практично не залишилося сліду. 

О третій дня я повинна вже бути в будиночку за містом. Саме там і проходитиме святкування. І так, я їду туди з ночівлею. Звісно, не дуже й то хотіла, але Олю не перепреш, тому після кількох хвилин вмовлянь я здалася, приречено зітхнувши. 

Я все ж плекаю надію про те, що зможу поїхати додому непомітно, поки вся увага подруги буде прикутою до Влада. Ну а що я там робитиму? Сумніваюсь, що святкування закінчиться раніше ранку завтрашнього дня, а мені ж потрібно буде ще зустріти Маркуса. Тому, хай подруга вибачить, але я намагатимусь втілити свій план втечі! Мені просто необхідно буде виспатись, саме тому й піду на таку підступність. Ну мушу ж якось викрутитись, правда? І, здається, я вигадала ідеальний план!

Підготування до дня народження йде повним ходом. Волосся, яке я трішки вкоротила, вирівнюю. Мої фірмові стрілки та мінімум іншої косметики. Виглядаю неймовірно і, задоволена собою, кручусь перед дзеркалом кілька разів. За минулий рік я скинула декілька кілограмів, адже постійно нервувала і їсти не могла, от і результат! Як там кажуть: не було б щастя, та нещастя допомогло. Ну, власне, це якраз про мене. 

З приводу одягу в мене виникли суперечності. Сукня чи комбінезон? Ну так, згодна, не таке вже важливе питання, але от у цьому випадку - дуже. 

Серед двох варіантів я все ж обираю комфорт і, задоволена собою, прямую надвір, де мене вже чекає таксі. Чорт, починаю хвилюватись. серце чомусь починає стукати об ребра, а дихання пришвидшується.

В голові все догори дном. Зустріч з колишнім зовсім вибила мене з колії. Якось враз перед очима пронеслись усі події, що відбувались з нами. А ще мене так лякає можливість наступною зустрічі, що хочеться просто заховатись вдома і нікуди не ходити. Таке взагалі можливо?

Спочатку я тішила себе цим, але згодом зрозуміла, що хорошого в цьому мало. 

Викликаю таксі, адже по іншому дістатись за місто не зможу.

"Я вже виїхала. За хвилин 20 буду. Надіюсь ти зустрінеш мене, аби я не блукала територією в пошуках тебе." 

Швидко друкую повідомлення Олі й втомлено відкидаю голову на сидіння. 

Чому так важко? 

Я знала, що повернутись легко, але триматись буде важко. Проте зараз… Мені здається, що я просто не зможу все витримати. Надто важко і болісно. Навіть, якщо я не хочу, то спогади, як лезо, самі врізаються в саме серце, не питаючи дозволу. Від цього так важко та боляче, що хочеться просто все покинути й поїхати назад. Весь рік я намагалася викинути з голови, а головне із серця, хлопця, який спочатку подарував мені крила, а потім просто скинув у прірву. У мене майже вийшло! Але ж треба такому статися!

Одна зустріч. Одна чортова зустріч… І я знову повернулась туди, звідки так хотіла втекти. Наче рік і не минав! Знову стою на роздоріжжі, вагаючись. Я не хочу повертатись туди, звідки мене, м'яко кажучи, прогнали. Але й просто забути все теж не виходить.

- Приїхали, дамочко, - голос водія повертає мене в реальність. Дамочка?! А він не церемониться. З жінками зовсім спілкуватись не вміє.

- Дякую, - стримано відповідаю та оплачую поїздку. Виходжу з автомобіля і важко видихаю. 

Головне триматись гідно! Пережити сьогоднішній день, а завтра вже все зміниться. Приїде Маркус - і все стане на свої місця. Я не матиму часу хвилюватись за стосунки, які давно закінчились. Їх в принципі й не було. Кохання так легко не минає, а якщо таке сталось, отже ним там і не пахло!

Відчиняю хвіртку і заходжу на територію будинку. Я тут вже була! Пам'ятаю кожну деталь.

Чому не можна просто стерти пам'ять? Скинути всі налаштування і стати новою, чистою від спогадів, людиною. Це те, чого я так нестерпно прагну. Жити ось так, страждаючи, просто жахливо. Це не життя, а муки одні. Біль роз’їдає зсередини, душить, пече. У грудях просто вулкан з емоцій, а я намагаюся загасити його, але нічого не виходить. 

Прямую до входу в будинок, намагаючись взяти себе в руки.

І ось зараз я стою перед дверима і трясусь, як маленька дівчинка перед виступом. Меланіє, ти ж перехворіла вже! Тоді що це за чортівня? Чому не можеш закинути усе так, як є? Та забудь ти вже, зрештою!