Глава 5

У мене зараз такий стан, що я просто готова рвати та метати! Оце ж пощастило нам зустрітись сьогодні. Я звісно розуміла, що рано чи пізно ця зустріч відбулась би, але точно не сьогодні. Тепер настрій пішов коту під хвіст. 

Ще й, як на зло в таксі грали такі сльозливі пісні, що мене ледь не знудило від них. Хто взагалі таке слухає? Та це ж просто себе не поважати!

До батьків добираюсь доволі швидко і раніше зазначеного часу. Намагаюсь взяти себе у руки, адже не хотілось би псувати настрій ще й рідним. 

Не встигаю переступити поріг будинку, як на мене, з обіймами, налітає Катя. Це так дивно і… тепло! Занурююсь обличчям у волосся сестри й відчуваю себе такою захищеною. Це незвично. Ми давно не перебували в таких відносинах, що спочатку мені навіть здалось, що це якась помилка. 

- Як я скучила за такими нашими стосунками, -  ніби читаючи мої думки, промовляє старша сестра. Посмішка розпливається на моєму обличчі і я лише дужче притискаюсь до Каті. 

- І я теж скучила, - тихо промовляю, ледь стримуючи сльози. На сьогодні забагато емоцій для мене. Я просто не витримую все це.

Катя відсторонюється, заглядаючи у вічі так, ніби намагається побачити відблиски моєї душі. А вона, як правило, не бреше! Мені важко триматись тоді, коли серце розривається на частини. Спогади, як буревій, літають в моїй голові, і стримати їх я, на жаль, не в силах.

Лише зараз помічаю, що поруч стоїть Таня. Вона лише дивиться, аналізує. Раптом робить крок до нас і, хапаючи обох за руки, тягне у бік вітальні. Ми сідаємо на диван і на мене, в прямому сенсі слова, налітають дві дівчини. Я не виглядаю засмученою, навіть намагаюсь посміхнутись, але всередині все душить мене. Триматись важко, адже коли ти цілий рік намагаєшся притупити біль та просто забути, а тут, раптом, все знову повертається в мою голову, так легко взяти себе в руки дуже важко.

- Мами немає? - намагаюсь якось відтермінувати розмову, тому й питаю банальні речі.

- На прогулянці з Марійкою. Вона буває дуже переконливою, ти ж знаєш, - сміється Таня, а я згадую моменти, коли ця маленька принцеса тягнула зі всієї сили мене на вулиці, аби просто подивитись на те, як там літають пташечки. Тварини для неї просто найкраще, що придумала природа.

- Зрозуміла, - посміхаюсь, але дівчата і далі дивляться на мене так, ніби я підозрююсь в пограбуванні. Їх так просто не проведеш, я це як ніхто інший знаю!

- Розповідай, - разом кажуть мої дівчата і тут же заливаються сміхом. І що ж я повинна їм розповісти? Не хочу починати розмову, яка нічого хорошого не принесе, а лише навпаки. Знову тривожити старі рани…

- Ви про що? - підозріло запитую, а вони лише переглядаються. Так, знаю, що не дуже й то вмію вдавати дурненьку, але ж спробувати варто.

- На тобі обличчя немає, Лано. Сама не своя. Ще зранку ти була в настрої, то що сталось за ці декілька годин? - запитує Катя, а я лише важко видихаю. Переводжу погляд на молодшу сестру і вона, скоріш за все, розуміє мене без слів.

- Ти зустрілась з ним? - тихо запитує Таня, а я просто мовчки киваю, не в силах і слова промовити. Її погляд не сповнений осудом. Вона прекрасно розуміє мої почуття, адже теж пройшла через такий біль.

- З ким? - Катя не зупиняється, вставляючи свої п'ять копійок. Вона це дуже любить, але тепер мене це все не злить! - Зі Стасом? - коли чую його ім'я, то всередині все наче стискається. Ці відчуття надто важко пояснити. Наче хтось душить мене, але болі я не відчуваю. Тільки злість! Мої рани затягнулись, але інколи, здається, що навіть маленький дотик здатен викликати кровотечу. 

- З ним, - коротко підтверджую здогадку Каті. Роблю ковток соку, який стояв на столику, аби перевести подих, але в горлі все одно сухо. Цей клубок стоїть, не бажаючи рухатись. Можливо краще було б просто виплакатись? Може тоді б мені стало легше…

- Як це сталось? - наступне питання прилітає від Тані і я, звичайно ж, все їм розповідаю. У всіх деталях, емоційно. Так, як вмію лише я. Це не так легко, як здається. Я пам'ятаю те, як молодша сестра реагувала на хлопця, тому зараз розповідати про це все не виглядало таким доречним, але я просто повинна була з кимось поділитися. Лише так мені стає легше!

- От скотина, ще й мав наглість підійти, - злісно випалює Катя, від чого я навіть посміхаюсь. А це, чорт побери, так приємно, коли рідні люди на твоєму боці. Коли я була з Назаром, такої підтримки не було. Таня тоді була ще зовсім дитиною, я так думала. І її не дуже й то цікавили проблеми сестри, а з Катькою… Ну тут все складно! Надто! Ми були наче два полюси, як небо і земля… То про яке спілкування можна взагалі говорити?

- Ця зустріч однаково відбулась би. Просто я надіялась на те, що вона не буде сьогодні. Тільки повернулася і відразу такі сюрпризи, - промовляю це все не надто радісно, адже на душі наче кішки шкребуться. Його поява вибила мене з колії, і дівчата це добре помітили. - Не надто приємні сюрпризи, - уточнюю. Так, я хотіла його побачити весь цей рік. Але коли бачила те, що він взагалі ніяк не намагався зв'язатись зі мною, мене просто розривало від люті. 

Я картала себе за те, що йому байдуже на мене, але я сама не могла так легко забути та відпустити. Мені так необхідно було просто вирвати його зі свого серця, але зробити це ніяк не вдавалося. Він так глибоко засів десь там в голові, що позбутись цього здавалось помилкою. Я хотіла ненавидіти його всім серцем, аби він теж відчував всі ці муки, через які змусив пройти мене. Я так злилась, але водночас потребувала його. Це ще одна довбана залежність. Він зламав мене, але мені так кортіло побачити його. Ось так просто, як і сьогодні. Але в один момент я… Не знаю, що відбулось. Наче щось зламалось. Мої очі більше не шукали його в натовпі. Руки не тягнулись, аби відкрити з ним фото в телефоні. Я більше не прокручувала в голові ті моменти, в яких ми були лише вдвох. Я не знаю, що відбулось зі мною, але варіанти є лише два…

Я порозумнішала або ж просто розлюбила!