Глава 4

Від вибору меблів просто очі розбігаються… Все таке гарне і стильне, що мені здається наче я зовсім не тямлю у стилі.

Роблю декілька фото та скидаю Маркусу, аби він допоміг вибрати. Як не дивно, але чоловік повністю погоджується із моїми вподобаннями і я оформляю замовлення. Я вибирала із того, що наявне на складі, адже чекати місяць я просто не маю змоги. А так, мені все доставлять завтра зранку і до вечора все буде зібрано. 

На диво, минуло лише години дві, тому я маю ще час пробігтися по магазину. Не піду  ж я з пустими руками, особливо до Марійки. Я надто за нею скучила, тому просто повинна принести їй найбільшого коника, якого лише знайду. Вона просто фанатіє від них, її кімната схожа на стайню. І це я не жартую. Пам'ятаю, як на минуле день народження я відправила їй як подарунок набір ляльок, але в результаті ці дівчатка перетворились в справжнісіньких ковбойок. Але яка ж Марія щаслива була, коли у неї з'явилась ціла ферма. Зате після того я точно знаю, що саме подобається нашій маленькій дівчинці.

Так от, зайшовши в один із дитячих магазинів я швидко пробігаюсь очима по прилавках. У очі відразу падає великий іграшковий будинок. Але! Це ще не все… В комплекті йдуть предмети для саду, тваринки й… коні. Ну звісно ж. Ідеально просто. Вона буде в захваті!

Поруч бачу ковбойську шапку, що висить разом з іншими шапками, і залишаюсь повністю задоволена. 

Потім пробігаюсь по інших магазинам. Купую маленькі презенти батькам та дівчатам і в усій бойовій готовності прямую на вулицю.

Виходжу з магазина і відразу набираю маму. Довго чекати не доводиться, адже вона майже відразу підіймає слухавку.

- Привіт, доню, - чую солов'їний голос і усмішка відразу розпливається.

- Привіт. Мамо, я вже звільнилась і можу їхати до вас. Можливо потрібно щось прикупити? - тараторю, намагаючись зловити таксі, але всі вони, як на зло, зайняті. Ну що за день!

- Все гаразд, просто їдь сюди, - мама промовляє, а я лише стверджувано киваю сама собі. Я і так знала, що вона це скаже.

- Добре тоді, буду за годину десь, бо зловити машину неможливо.

Вимикаю телефон та ховаю його в сумочку. Чорт, ну чому так не щастить.

Відкриваю програму в телефоні. Капець, вільний транспорт знаходиться за 30 хвилин від мене. Хочу замовити. Ну а що? Не йти ж мені пішки з цими пакунками. За цей час ще кави вип'ю. 

Тільки хочу натиснути клавішу для замовляння, як поруч зупиняється автомобіль. Підіймаю очі догори й розумію, що це авто мені до болю в грудях знайоме.

Не може бути!

Двері з боку водія відчиняються, а я і далі стою, наче вкопана, і слова сказати не можу. Серце робить кульбіти, а руки тремтять. Жахливо! Жахлива реакція! Хочу крізь землю провалитись. 

- Меланіє? - чую до болю знайомий голос, але так і стою, не в силах і кроку ступити. - Це дійсно ти, - не питає, а констатує факт. Я ж мовчу. Він бачить моє збентеження. Він теж не очікував, не думав що зустріне мене ось так — просто посеред вулиці.

- Привіт, Стасе, - тихо промовляю, намагаючись вичавити з себе посмішку, але виходить жахливо. Я не можу бути радісною поруч з людиною, що перевернула моє життя на 360 градусів. І якщо він цього не розуміє, то я взагалі не знаю про що він думає.

- Спочатку подумав що примарилось. Але ні… Це справді ти, - його слова, наче лезо, врізаються в серце. Краще б йому це примарилось. Так було б дійсно краще всім. Він стоїть тут, переді мною, як ні в чому не бувало, та ще й посміхається. Щасливий? Що ж, в такому випадку я дуже рада за нього. 

- Так, дуже несподівана зустріч. Була рада зустрітись, але мушу йти, - стримано відповідаю, але Стас, якщо не дурний звісно, точно побачив мою реакцію. Мені не приємна його компанія. Зовсім!

- Я можу підвести тебе. Хочеш? - його раптове питання збиває мене з пантелику. Чого він домагається? 

- Не варто. Я сама, - коротко кидаю, розвертаючись у протилежний бік вулиці. Тільки не оглядайся, Меланіє. Навіть не думай!

- Не поводься так, наче ми з тобою чужі, - хлопець вигукує, що змушує мене зупинитись. Злість накриває з головою, здається, що я можу в ній потонути. Тремтячі пальці стискаються в кулаки. 

- Але так і є, - спокійно промовляю, розвертаючись обличчям до Стаса, ледь не уткнувшись носом йому в груди. Коли він встиг підійти так близько? Небезпечно близько. Роблю крок назад, аби почувати себе комфортно. - Ми з тобою і справді чужі. Тепер чужі, Стасе. Ти не можеш це заперечувати. Те, що у нас була інтрижка нічого не змінює. Зовсім! - голос зривається на крик під кінець моїх слів, але хлопець навіть оком від цього не моргнув. Все він розуміє, але для чого влаштовує весь цей цирк мені зовсім не ясно.

- Вау, - коротко відповідає від чого я зводжу брови на переніссі. "Вау"? - Ти стала стервом, Меланко! - він криво посміхається, а я заходжусь сміхом. Регочу так, що люди починають зглядатись на нас. 

- Жах! - коротко кидаю, намагаючись взяти себе в руки. Спокійно, просто візьми себе в руки! - Стерва? А чого ти хотів? Аби посміхалась тобі й слину пускала? Вибач звісно, але тоді ти точно не за адресою. 

- Я це вже і сам зрозумів, - Стас хмуриться так, що навіть грозове небо здається не таким сірим. - Поговоримо коли ти заспокоїшся і приймеш той факт, що ми ще не один раз зустрінемось.

- Я прийняла цей факт, як тільки переступила поріг аеропорту. І знаєш? Мені байдуже. От побачила тебе і зрозуміла все, - знаю, що починаю нести повну ахінею, але зробити нічого не можу. Я або заплачу через те, що відчуваю себе мишкою, яка загнана котом у пастку, або просто втечу. Тому краще виберу інший варіант. - Зрозуміла, що забула все. Тебе забула. 

- Ти несеш нісенітницю, розумієш це? Ми завтра в будь-якому випадку зустрінемось на дні народженні Влада. Ти уникатимеш мене? - його голос теж починає тремтіти, але він тримається молодцем. 

- А це хіба потрібно? Хто ти такий, аби тебе уникати? - запитую, помічаючи як ніяковіє Стас від мого питання. Мовчить! Ну звісно, бо що ж він може мені відповісти?