Останній розділ

Аліса не могла зрозуміти, навіщо доля зіграла з нею такий злий жарт. Стільки років внутрішньої боротьби, каяття, самотності, втрата душі — і коли вона нарешті, як їй здалося, знаходить споріднену людину… доля б’є так, що навряд чи вона підніметься.
Андрій купив квіти й поспішав додому. Інформація про минуле сколихнула його, але радше принесла полегшення. Він дозволив собі відпустити провину — і це було неймовірне відчуття.
Та щойно зайшовши до квартири, він шостим чуттям відчув порожнечу. Забіг до кімнати, на терасу, ванну, кухню… Остання надія — кабінет.
Пусто.
І тільки кіт, як сторожовий пес, сидів на столі. Він ніколи не сидів на столі.
Підійшовши ближче, Андрій побачив фото. Фото, про яке вже давно забув. Фото з людиною, яку він сьогодні відпустив, але вона — ні. Біля фото лежала маленька записка з руйнівним змістом:
"Я вбила твою Любов."
— Боже… яку любов? Чому “вбила”? Що тут сталося?! — у паніці Андрій перебиравав у голові всі варіанти.
— Ні, тільки не зараз… Чого ти хочеш від мене? Я тільки звільнився від тебе! Чому ти знову вчепилася? Я ніколи тобі не був потрібен! Поверни мені спокій… поверни мені душу! — він кричав на фотографію.
Емоційний вибух змінився виснаженістю. Порожнечею.
Коли перший шок минув, Андрій почав телефонувати Алісі. Марно.
Він вибіг на вулицю і вже за кілька хвилин мчав по шосе. Квартира Аліси, Жанни, магазин… Її ніде не було.
Озеро — остання надія.
Підіїхавши якомога ближче, він вийшов і пішов уздовж берега. І саме в кінці алеї, там, де починаються дерева, він побачив Алісу.
Андрій хотів кинутися до неї, але ноги стали ватяними. Аліса теж помітила його. В її очах — страх, змішаний із надією.
Вона підвелася. Але рушити до нього не наважилася. Кілька хвилин тягнулися як вічність.
— Алісо, що трапилося? Ми ж домовлялися, що все зможемо вирішити. Треба лише довіритися один одному, — він підійшов і взяв її за руки. — Це минуле. Його треба відпустити. Я не можу змінити, що Ірина була в моєму житті, але її вже немає.
— Я її вбила, — тихо сказала Аліса.
Андрій не повірив власним вухам.
— Алісо, ти не могла цього зробити. Іра загинула в ДТП.
— Я знаю.
— Звісно знаєш, я ж тобі розповідав.
— Ні. Я була там.
— Ти… бачила аварію? Ти теж постраждала? — Андрій нічого не розумів. — Сонечко, давай спокійно. Розкажи.
— Ми не зможемо бути разом, Андрію. Минуле постійно лізе між нами. Постійно. Я казала тобі, що якийсь час працювала на швидкій.
— Так, казала. Але до чого тут це?
— Коли сталося ДТП, на виклик приїхала я, — її голос тремтів. — Я бачила, що твоїй Ірині потрібна негайна допомога. Вона була на межі життя і смерті. В іншій машині була мати з маленькою дитиною. Дитина — у кріслі, не сильно постраждала. І я мала першою йти до Ірини. Але вона була п’яна. В машині валялася пляшка, якісь таблетки… Запах казав сам за себе.
А в мені щось обірвалося. Я тільки-но поховала батька, якого збив п’яний, обдовбаний водій. Я побігла до дитини… а до Ірини — лише через кілька хвилин. Але вона вже була мертва.
Моя злість вартувала життя.
У Андрія в голові не вкладалося те, що він чув. Думки накочували хвилями.
— Давай залишимо минуле там, де воно є, — нарешті сказав він. — У неї не було шансів. У висновку — смерть миттєва. І загинула вона не через тебе. А тому, що хотіла вбити мене: зіпсувала гальма зі своїм коханцем і забула про це, бо була п’яна.
— Андрію, я…
Він не дав їй договорити. Він притис її до себе так міцно, наче хотів злитися з нею в одне ціле.
— Тепер наші душі — єдині. Назавжди. Навіки.