Розділ 13

Марго дала Алісі сьогодні час привести думки до ладу, хоча й мала свої справи. І тут Аліса подумала, що Андрій жодного разу не зателефонував з учорашнього вечора. Вона почала шукати телефон і зрозуміла, що загубила його.
Марго вже пішла, треба було раніше подзвонити з її телефона.
Аліса почала пригадувати, де востаннє користувалася ним. У мами, коли викликала таксі.
Вона вдяглася та вийшла на вулицю. Зловити таксі без телефона сьогодні виявилося задачею не з простих. Нарешті зупинилося авто. Вона сіла й назвала адресу.
Водій пожартував:
— Сподіваюся, не сліди замітати їдете?
— Не зрозуміла… — Аліса була шокована питанням.
Водій теж трохи занервував.
— Я вас учора також віз за цією адресою. Ви були дуже знервовані. Я навіть подумав піти з вами, щоб ви там нікого не вбили.
— Наступного разу викликайте поліцію, бо ви такі праві, — сухо відповіла Аліса.
Вона розрахувалася і вийшла.
Водій невпевнено рушив, так і не зрозумівши, пожартувала дівчина чи ні.
Аліса піднялася до квартири й постукала.
Мати відчинила двері.
— Учора ти була менш вихована.
— Не починай. На це були свої причини.
Аліса зайшла до кімнати і зупинилася, мов обпечена. У кріслі сидів Андрій.
— Якого біса ти тут робиш?! — крикнула вона.
— Ну, певно тому, що це мій дім і мій гість, — спокійно відповіла Жанна замість Андрія.
— Ясно. Зустріч давніх знайомих.
— Алісо, давай без скандалу, будь ласка. Я не знав, що це твоя мама, чи було в них щось із моїм татом. І взагалі, як виявилося, не знав, наскільки мій тато може бути поганою людиною, — сказав Андрій.
— Ти мене на жалість не бери. Я вчора все правильно почула.
— Алісо, це було багато років тому. Після того я мало спілкуюся з ним. Він не змінився. Це довга історія. Мій батько зміг ошукати навіть злочинців.
Аліса повернулася до матері.
— Ти вчора сказала, що водій помер. Як давно?
— Через пару років. Він уживав наркотики. Не змогли врятувати навіть їхні гроші, — відповіла Жанна.
— Звідки ти знаєш?
— Я не можу це пояснити. Тоді я просто повірила Олександру і дуже злякалася. Мені це здавалося досить правдоподібним.
Коли минув рік, мені трапилася стаття про Олександра. Ми зовсім не спілкувалися після суду. Про нього писали не дуже гарні речі.
Я почала прокручувати все в голові, згадувати подробиці. Читала про ту родину. Вона була дуже заможною, і хлопцю було дозволено все. У нього не було потреби щось виносити з дому.
Я кілька разів намагалася подзвонити Олександру, але чула два гудки, а потім: «Вибачте, я на засіданні».
Я приходила до тебе в квартиру, поки тебе не було…
Жанна замовкла.
— Я знаю. Навіщо?
Жанна здивовано подивилася.
— Ти знала, що я приходжу, і нічого не казала? Але чому? Добре, це потім.
Загалом я приходила в нашу квартиру, щоб знайти ту річ. Якщо була якась виняткова річ, вона мала б виділятися. Але я нічого не знаходила.
Та нікому з нас не хочеться вірити, що його ошукали.
Одного разу я розізлилася і пішла в офіс до Олександра. Мене тоді важко було зупинити. Я кричала так само, як ти вчора. Погрожувала.
А він лише посміявся з мене і сказав: хто повірить невірній дружині? Може, це я сама його вбила.
І в той момент у мене все захололо всередині.
Він чудовисько.
Я себе не виправдовую, але в нього немає межі підступності.
Він викликав охорону, і вже коли мене виводили, кинув услід, що молодий водій уже помер — тож судити нікого.
Я прийшла додому в розпачі. Але перевірила статті. Оскільки це була відома сім’я, то справді писали про смерть єдиного спадкоємця.
— Але ж ти й досі приходиш, коли мене немає, — сказала Аліса.
— Я сумую за тобою. Я просто беру твої речі, вдихаю їх аромат, сиджу на твоєму дивані…
— Я все одно не зможу тебе пробачити, — сказала Аліса.
Хоча насправді вона пробачила її ще зранку.
— Хто безгрішний, доню? У кого немає прихованої провини? Ти свою вже собі пробачила?
— Досить, мамо.