Розділ 7

— Ну вибач, вибач. Ну що, я маю силою тебе зупинити?
— А ти звик так вирішувати всі свої справи? — різко повернувшись, Аліса майже в обличчя йому це сказала.
— Я не знаю, як я звик, але я точно ще не звик щось відчувати до тебе, — голосніше, ніж потрібно було, вигукнув Андрій.
— Тобто ти щось до мене відчуваєш. Може, це любов? Ні? Може, ненависть? Ні? Може, бажання якесь? Зголоднів? — він порушив її баланс, і вона хотіла ранити його.
Андрій не піддався на провокації. Більше того, він подумав, що вона права.
— Я не знаю, Алісо, не знаю, що відчуваю, — спокійно сказав він. — Я трохи збентежений, що взагалі щось відчуваю. Я так боровся сам із собою, щоб ніколи нічого не відчувати, що навіть забув, як це. Ти права, вибач. Ти в усьому права. Я втратив душу, але лякає мене те, що ти можеш її повернути.
— Я кожного року ходжу в кав'ярню, де останній раз сиділа з татом. Багато років ходжу. Ніхто не розуміє, навіщо я це роблю, тому я не дозволяю нікому торкатися цієї теми, — Аліса присіла. Їй дуже захотілося, щоб тато обійняв її. Навіть не говорячи нічого, його обійми її заспокоювали.
Андрій сів поруч і запитав:
— Можна тебе обійняти?
Вона знизала плечима.
Андрій подумав: «Ну, все ж таки вона не сказала “ні”».
   Він просто легенько, по-батьківськи, прихилив її. до себе. Аліса відкрилася. Вона розповідала про дитинство, підлітковий вік, школу, коледж. І в кожній розповіді був присутній тато. Вона навіть не зрозуміла, як розповіла йому найстрашніший день свого життя.
   Андрій боявся поворухнутися, щоб не зіпсувати цю мить. Він і не розраховував на такі відкриття. А ще він не знав, що треба зараз сказати. Тому сказав дійсно те, що думав:
— Мені дуже шкода, що я не маю можливості познайомитися з таким супергероєм, як твій тато.
— Ти зовсім не розповідаєш про свою сім'ю.
Вони вже майже підійшли до Алісиного будинку.
— Я не знаю, що розповідати. У дитинстві все як у всіх: на, тобі іграшки — грайся, не заважай старшим. Потім виріс, і батько почав говорити, що в нас має бути династія юристів. Що ми будемо славитися на все місто, можливо, і на всю країну. Почав приділяти мені більше уваги. Я задля цієї уваги був ладен на кого завгодно вчитися. Потім був один випадок, після якого ми не дуже тісно спілкуємося.
— Що за випадок? — запитала Аліса.
   І тут мов нізвідки почалася гроза. Така гарна: яскраві блискавки, грім і рясний дощ. Аліса схопила за руку Андрія і потягла його за собою. Вони заскочили у під'їзд, дісталися до сьомого поверху. Стрімголов забігли до квартири. Вони були наскрізь мокрі і чомусь такі щасливі, наче цей непередбачуваний дощ змив увесь сум із їхніх сердець.
   Аліса почала роздягатися, заплуталася мокрим волоссям за ґудзик. Андрій підійшов, щоб допомогти їй. І потім усе як у сні. Швидко, плутано, безладно, хаотично. Вони то допомагали один одному роздягтися, то цілувалися, наче вперше та востаннє.

   Все сталося миттєво. Без скутості, без збентеження. Ніхто не соромився і ніхто не промовив ані слова. Вони були занадто втомлені, не заважай сьогодні,  а за всі ті роки. Роки пошуків, роки самобичування, роки каяття. Втома була настільки сильною, що супротив тут був зайвий. Вони заснули.

   Аліса відкрила очі й солодко потягнулася. Потім свідомість почала нагадувати вчорашній вечір. Вона обережно повернула голову. Андрія не було. Дівчина навіть собі не могла відповісти в цей момент, відсутність хлопця її засмутила чи потішила.
   За кілька хвилин вона почула з кухні якийсь шум, і їй до безтями захотілося, щоб то був Андрій.
«Ну тепер усе ясно, дівчинко, ти попала», — подумала про себе Аліса, встаючи з постелі.
— Привіт, — зайшовши на кухню, сказала Аліса.
Намагаючись бути спокійною, все ж таки її різкі рухи її видавали. Але вона звернула увагу, що Андрій теж трохи напружений. Аліса заспокоїлася, що не вона одна трохи нервує.
— Я подумав, що, можливо, хоча б зранку ти п’єш каву, і заварив нам обом.
Голос його був трохи збентеженим, але після того, що сталося, це ж, певно, нормально. Але наступне питання було якесь неочікуване.
— На фото твоя мама? — він показав очима на полицю з перевернутим фото.
— Так, певно, впала рамка, — занадто швидко та знервовано відповіла Аліса.
На кухні повисла така мертвецька тиша, що, здавалося, кожен з них може чути, як б’ється серце і кров приливає до скронь.
«О Боже, тільки не це», — подумала Аліса.
   Вони почули, як вхідні двері відчинилися. Хтось пройшов у кімнату, звідти вони почули жіночий голос:
— Алісія, квіточко моя, ти де?
Андрій дивився на Алісу і бачив таку суміш болю та злості, чи то ненависті, що здавалося, вона зараз просто спопелить людину, яка йде до них.
— Боже мій, дитинко моя, ти не сама? — навіть більш радісно, ніж здивовано, запитала жінка. — Невже Ігорюша таки не буде мати шансів? — жінка засміялася, наче це був якийсь анекдот.
— По-перше, я просила тебе попереджати про візити. По-друге, могла б хоча б постукати в двері. І взагалі…
   Тут Аліса не встигла договорити. Жінка нахабно, але невимушено сказала:
— Доброго ранку, юначе. Я Жанна, мама цієї невихованої квіточки, — і простягла хлопцю руку.
— Андрій, — холодно представився він і потис її руку.
Жанна ледве помітно поморщилася.
«Ну не думала ж вона, що я їй цілуватиму руку», — подумав він.
Андрій дивився на Жанну. У нього вже не залишилося вранішніх сумнівів — це була вона.
Мати зникла так швидко, як і з’явилася.
— Часто мама заходить? — спитав Андрій.
— Я не знаю.
Побачивши здивування Андрія, Аліса додала:
— Мені здається, що вона періодично приходить, коли мене немає вдома.
— Навіщо вона це робить? Що вона хоче побачити чи знайти?
— Не знаю. Це тільки мої припущення. Я ж напевно не знаю, чи приходить вона. Просто помічаю дрібниці: якісь речі не там або не так стоять. Фото… — тут вона замовкла.
— Вона кожного разу піднімає впале фото, — без іронії закінчив Андрій.
— Так. У мене важкі відносини з мамою.