Розділ 6

   Аліса майже не вживала алкоголь, але завжди після кафе вона приходила додому, вдягала найзручніший одяг, ставила на стіл пляшку, бокал, альбом та олівець. Вона пила й малювала. Малювала і пила. Цілу ніч. Це також було традицією. Тільки так вона не сходила з розуму в цей день.
   Вже майже під ранок, коли вона, певно, трохи задрімала у кріслі, їй наснився тато. Боже, як же давно він не приходив. Вона навіть боялася поворухнутися.
— Доню, ніхто не винен, ні ти, ні він, — сказав батько та почав зникати.
Аліса кричала:
— Чому ти йдеш так швидко? Хто не винен? Залишся, я тебе благаю!
Сльози настільки заливали її очі, що вона навіть не зрозуміла, що вже не спить.
Результатами вчорашнього дня були розхитані нерви, безсонна ніч, головний біль та купа ескізів ексклюзивних меблів.
   У голову вдарив нестерпний солодкий запах. Дійсно, як вона могла забути. Лілії. Кожного року в цей день у неї в кімнаті стояли лілії. Вона їх не любила, а ще більше не любила цей нестерпний аромат.
   Звісно, знову без неї вчора була її матір, і знову на столі ці довбані квіти, записка, що вона любить Алісу, а дочка про неї забуває. Ревізія в холодильнику і в смітнику — все те, що не гармонує з маминим внутрішнім світом.
«Чому вона все це терпить?» — подумала дівчина.
«Ну, по-перше, це трапляється раз на рік, а по-друге, вона просто втомилася матері щось пояснювати».
   Тому кожного такого ранку Аліса брала сміття разом із букетом і відправляла все це на смітник. Провітрювала квартиру, приймала душ і швидко йшла в місце спокою та зцілення.
Вона відчинила магазин і не відразу помітила коробку, трохи прикриту листям.
Зайшов татів товариш.
— Привіт, Алісо. Як твої справи? — з ніжною посмішкою запитав він.
— Доброго дня. Все добре, дуже рада Вас бачити. Як Ваше здоров’я? — відповіла Аліса.
Це також було щорічним ритуалом. Кожного року на наступний день після трагедії він приходив до Аліси в магазин, розповідав про все, що трапилося за рік. Показував якісь сімейні фото та старі фотографії з її татом. Пригадував пару смішних історій і зникав ще на рік.
— То ти коробку якусь виставила біля магазину? Чи, може, то посилка яка тобі?
   Аліса здивувалася. Посилки ніякої вона не замовляла і нічого такого не помітила. Вона вийшла на двір і побачила коробку. Зверху прикріплена записка:
«Вибач, треба було раніше спитати, що тобі подобається».

   Аліса занесла коробку до магазину. Скажімо так, вона була важкувата. Відкривши її, вона була приголомшена. Ну, по-перше, там було багато свіжого апельсинового соку, а ще різні екзотичні фрукти — не тільки ті, що вона не їла, а деякі з них вона навіть і не бачила.
   «Хто це міг бути? Можливо, це Ігор знову взявся за своє». Вони розійшлися рік тому, але раз на декілька місяців Ігор намагався щось там повернути. «Хоча ні», — знову подумала Аліса. Ігор не розумів її любові до цитрусових. Він казав, що це якось не трендово.
   Боже, та невже всі люди посходили з розуму з тими трендами? Аліса ще подумала, що, може, то подруга вирішила її підбадьорити, а потім зрозуміла, що записка написана від імені чоловіка. Та так і облишила спроби вгадати, хто то був. Подивилася на небо, подякувала невідомому дарувальнику та випила одну пляшечку соку. Це було неперевершено.
  День пройшов швидко. Вона зв’язалася з майстрами, вислала їм на електронну пошту ескізи. Вони обговорили форми, колір, терміни. Це можна було зробити й швидше, але їй подобалися дрібниці: вона смакувала очима кожен свій малюнок. Добре, що і майстри їй такі дісталися.
Сьогодні був четвер, тому подальші плани вже були зрозумілі. Ці походи на озеро Ігор також не розумів. Іноді навіть Алісі здавалося, що він зневажає її за таку повагу до померлого батька. Тому одного разу вона сказала йому, що або він з повагою ставиться до цього, або знайдеться хтось інший, хто буде поважати її вибір життя. Вона пішла, він не тримав.
   Аліса підходила до озера. Невже її улюблене місце зайнято? Комусь теж, певно, треба усамітнитися з природою. Вона вже хотіла піти далі, але чоловік обернувся, і вона впізнала Андрія.
— Ти знала, що качкам не можна хліба? — одразу спитав Андрій.
Аліса розгублено кивнула.
— Так навіщо ти минулого разу принесла з собою якесь печиво та булочки?
— Я не обідала в той день і купила собі на озеро перекус. А тут ти зі своїм можливим інсультом. Ну, я посоромилася пропонувати тобі.
— А я тоді був голодний. Подумав, може, попросити і собі, та не буду ж я об’їдати качок.
І вони разом засміялися.
— Ти любиш круасани? — спитав Андрій.
— З шоколадом — обожнюю.
— Я не знав, чесно, — сказав Андрій, дістаючи якраз круасани з шоколадом.
І тут Аліса ще помітила одну каву та апельсиновий сік.
— Як ти дізнався? — дуже здивувалася дівчина. — То це ти той загадковий прихильник? — примруживши очі, посміхнулася дівчина.
— Навіть не уявляю, про що ти, — хитрувато відповів Андрій.
— Але звідки ти знаєш?
— Ти краще скажи: тобі сподобалося чи ні?
— Не тікай від відповіді. І я не збираюся їсти невідомі мені речі сама. Може, в мене піде алергічна реакція, анафілаксія, і мені знадобиться допомога, — сміючись, сказала Аліса.
— Я навіть не знаю, що то ти за слова такі кажеш, але якщо тобі треба буде зробити штучне дихання, то я тільки за!
«Ну от, знову почав відмовляти мозок», — подумав Андрій, але продовжив.
— Я заходив до тебе в магазин учора, і грізна баришня спочатку відчитала мене за те, що я зайшов із кавою. І навіть мої заперечення, що мені особисто господиня магазину дозволяє це робити, не допомогли.
Аліса засміялася.
— Так це мій тил, моя Марго, — з любов’ю сказала Аліса.
— Угу. А потім я ще отримав за те, що навіть не поцікавився, чи любиш ти взагалі каву. Де ти вчора була?
Ця різка зміна теми, а найголовніше — це питання, майже збило її з ніг.
— У кав’ярні.
— Ти була на побаченні? — на біса йому це треба.
— З минулим.
— Тебе намагається повернути твій колишній?
— Я що, на допиті? — вона вже починала злитися. — Чи, можливо, я щось тобі винна?