Розділ 3

   Вчорашня прогулянка залишила глибокий слід у його душі. У самій прогулянці не було нічого особливого, але відчуття, ніби він почав читати якусь книгу й зупинився на найцікавішому місці, муляло його, викликаючи дивний душевний дискомфорт.
— Андрію Олександровичу, що Ви думаєте з цього приводу?
«Вперше в житті він вийшов кудись в астрал посеред ділової співбесіди», — ця думка ще лунала в голові, а голос помічниці продовжував:
— То що Ви скажете з цього приводу? Ми беремо цю справу чи ні?
  Як так сталося, що в його доволі нудному і монотонному житті за два дні з’явилася купа подій, які перевертають його закам’яніле світосприйняття?
  Для його помічниці в розгляді цієї справи не було. нічого особливого. Звичайний чоловік, звичайний випадок, коли банк у 150 сторінках договору ховає найважливіше й за першої ж нагоди позбавляє людину всього майна та віри в справедливість. Це прибуткова справа, яка займає мінімум часу. Він професіонал у цьому питанні.
   Але… Це рідний брат дівчини, яка залишила після себе такий біль, що він і досі не може оговтатися.
   Брат був повною її протилежністю: правильний, вихований, чемний, із гарним смаком та такими ж гарними манерами.
«Чи знав він, до кого звертається?» — промайнуло в голові Андрія.
   Марина вже нічого не питала. Вона просто сиділа й спостерігала за шефом. Уперше бачила його таким незібраним.
— Коли клієнт хоче зустрітися?
— Просив якомога швидше, — відповіла Марина.
— Добре. Подзвони і запропонуй йому сьогодні на 14:00.
   Андрій вийшов з офісу, щоб пообідати, але замість цього пішов до меблевого магазину Аліси. Йти було чимало, та часу вистачало.
Знову спогади.
Як же давно він прикопав їх у собі й нікому не дозволяв до них торкатися.
Чи було йому боляче?
Ні.
Чи вірив він у кохання?
Також ні.

   Зайшовши в магазин із кавою в руках, чоловік буденним голосом сказав:
— Привіт. Як справи?
— Все супер. Отримала велике замовлення сьогодні. Зараз будемо пакувати. З дзеркалом ніяк не можу вирішити. Клієнт також просить купити його, пропонує великі кошти. Я навіщось сказала, що воно на броні. Якщо відмовляться — я їм повідомлю.
— Воно особливе? — запитав Андрій.
— Я б сказала, дуже особливе і загадкове. Можеш, звісно, з мене сміятися, але це дійсно так. Я тобі вже говорила, що власником цього магазину був мій тато. Коли його не стало, мені було 20. Ні про який магазин я, звісно, не думала. Мама завжди була поглинута собою, їй зовсім не хотілося займатися цією справою. Через пів року вона сказала, що хоче його продати. Я зайшла в магазин — і вже не змогла вийти. Це як неперерізана пуповина з батьком.
  А дзеркало — це його перший виріб. Він же сам меблі робив, ексклюзивні. Дзеркало він не продавав, як би його не просили. І от уже стільки років його ніхто навіть не намагався купити. А сьогодні його помітили найпершим, підняли ціну в три рази. Я навіть думала, що вони взагалі не захочуть більше нічого купувати.
   Він просто дивився на неї, не зводячи очей.
— Мені варто зупинитися? — вона зрозуміла, що безкінечно тараторить, наче вічність мовчала.
— Ні, продовжуй. Я вже давно не бачив справжніх емоцій.
Звісно, його клієнти щиро раділи, коли він допомагав їм, але це й близько не стояло поруч із справжніми емоціями Аліси. Він не підганяв її, не питав зайвого.
Вони знайшли один одного.
Дівчина прагнула бути почутою, Андрій прагнув щирості.