Розділ 2

   Здавалося, тиша поглинає все навкруги. Дівчина першою прийшла до тями.
— А дійсно, Ви праві. Щоб я не переймалася за Ваше здоров’я, чи не хотіли б Ви ввечері покормити зі мною качок?
Ну що він міг відповісти? Не задкувати ж. Сам почав цю розмову.
   Вона уважно дивилася на нього, а чоловік, мов та риба, тільки беззвучно розтуляв рота і кліпав очима.
— Добре. Зайду за Вами сюди о 19:00, — тільки й сказав він і, мов ошпарений, вискочив на вулицю.
«Схоже, у мене дійсно якийсь мікроінсульт стався, бо з головою я явно не товаришую останні 15 хвилин», — тільки й подумав він.
   На годиннику було вже 18:00. Чому він так нервує? За ці десять років у нього були жінки. Він спокійно з ними спілкувався і навіть не переймався, як виглядає зі сторони.
  Йдучи по вулиці в зручному новому спортивному костюмі, він вперше за багато років дихав повними грудьми. Повітря було легким, але насиченим. Здавалося навіть, що сьогодні воно має особливий смак.
  Чоловік був дуже пунктуальний, і рівно о 19:00 він зайшов у магазин, який сьогодні вдень здавався йому наймилішим та водночас найнестерпнішим місцем.
— Не знаю, чим годують качок, тому взяв лише каву для нас, — вже звичайним тоном почав розмову він.
— Добре. Для качок у мене все підготовлено, тому зачиняємо магазин і можемо рушати.
  До озера було пару кілометрів. Вони йшли повільно, насолоджуючись цією миттю, наче кожен з них уперше побачив такі звичні, але прекрасні речі, як сонце, золоті дерева, подих теплого вітру.
  Розмовляли мало. Якісь незначні запитання. Але обоє розуміли — їм добре.
  Підійшовши до озера, чоловіка наче струмом вдарило. Йому стало соромно, але й смішно водночас. Він ледве стримувався, щоб не зареготати на весь голос.
Трохи заспокоївшись, він простягнув їй руку і представився:
— Андрій, дуже приємно.
А потім усе ж таки розсміявся, бо спокійно дивитися на цілий спектр емоцій на її обличчі було важкувато.
  Відійшовши від здивування, дівчина так дзвінко засміялася, що Андрій наче побував на симфонічному оркестрі.
Потім вона різко затихла, щоки трохи почервоніли, і вона тихо прошепотіла:
— Аліса.
І міцно потиснула йому руку.
— Цікаве знайомство вийшло. Я б навіть сказав — оригінальне.
— Це точно. Щось мені навіть і в голову не прийшло, що я не знаю твого імені.
  Йому дуже сподобалося, що вона перейшла на «ти», і Андрію не треба самому це пропонувати.
— Ти кожного дня тут буваєш?
— Ні. Тільки по четвергах, — і сумна посмішка з’явилася на її обличчі.
— Чому саме цей день?
Аліса і чекала цього запитання, але ще не вирішила, чи хотіла б розповісти.
Андрій побачив її коливання і сказав:
— Якщо це якось пов’язано з амурними справами, то, якщо хочеш, можеш не відповідати.
— Ні! — чомусь майже вигукнула вона. І знову почервоніла.
  У неї була доволі примітивна розповідь про озеро. Та останній раз, коли вона відкрила свої дитячі переживання, її не зрозуміли.
— Ми з татом кожного четверга приходили сюди, — дівчина порушила мовчання. — Ти спитаєш, чому саме цей день. Я не знаю. Можливо, він був вільний у цей день. Або менше роботи. Або якісь свої спогади мав. А може, просто його улюблений день.
Вона злегка знизала плечима.
— Не знаю. Але я не порушую цю традицію вже десять років.
  Їй стало важко дихати. Вона не хотіла більше запитань, бо знала: не зможе стриматися і розповість те, що навіть від себе приховує.
Чому цей звичайний хлопець здавався їй такою близькою людиною?
— Чим займаєшся? — спитала Аліса буденним тоном, наче й не було того незручного мовчання.
— Допомагаю скривдженим.
— Ти що, ветеринар?
— Чому саме це прийшло тобі в голову? — навіть трохи здивувався він.
— Ну, я не знаю. Чомусь слово «скривджені» асоціюється в мене саме з тваринами.
— Ні. Я юрист. Не така вже й благородна людина, як ти собі надумала, — він посміхнувся.
Але чомусь йому дуже захотілося, щоб вона сказала, що більш благороднішого і не бачила.
«Що за сентиментальність?» — подумав Андрій сам про себе.