Купол "Альфа-7

Тиша була неприродною. Навіть у стінах купола, де системи життєзабезпечення постійно гули, сьогодні щось відчувалося інакше. Інженерка Лія Келвін стояла біля оглядового вікна й вдивлялася в сірий, попелястий горизонт. За прозорим куполом лежав мертвий світ — спалений і забутий.

"Експедиція ще в силі?" — почувся голос за спиною. Це був доктор Езра Хант, біолог із таємничим минулим.

Лія кивнула. "Вирушаємо на світанку. Сектор B-14."

Хант зітхнув. "Якщо чутки про рухомі тіні там підтвердяться... боюся, ми зустрінемо не просто радіоактивну фауну."

Вона глянула на нього. "Ти думаєш, це вони?"

Він не відповів. Лише подивився в той самий бік, куди дивилася вона.

І за прозорим куполом, у клубах попелу, ніби щось майнуло...

Світанок був тьмяним. Сонце, що ледь пробивалося крізь шари пилу й хмар, відкидало похмурі, майже відчутні тіні. Експедиційна група — Лія, Хант і троє охоронців — залишала купол "Альфа-7".

Повільно рухаючись, всюдихід "Нова-4" гув, ковзаючи по потрісканій землі. Далеко виднілися скелети зруйнованих будівель та уламки колишніх технологій. Все навколо нагадувало музей кінця світу.

"Сканери мовчать," — повідомив технік із задньої кабіни. — "Але температура підвищується. Дивно для цього сектора."

"Вулканічна активність?" — припустив Хант, не відриваючи погляду від планшета з біомоніторами.

"Ні. Це... ніби масивне джерело тепла рухається. І не одне."

Лія стиснула руків’я енергетичної гвинтівки. "Будьте напоготові."

Минуло близько години, коли пролунав перший рев. Він пронісся з-за пагорба — глибокий, первісний. Звук, якого Земля не чула мільйони років.

Усі застигли.

І тоді, з попелястої мли, на хребті з’явилася тінь. Висока. Надто висока.

"Контакт!" — вигукнув один із охоронців.

Із туману виринув силует із масивною пащею, вкритою грубою лускою. Тиранозавр.

Тиранозавр з ревом спустився з хребта. Його масивні лапи гупали по землі, здіймаючи хмари попелу. Зуби, як кинджали, блищали в ранковому світлі, а очі горіли тваринною люттю.

«Назад!» — закричала Лія, хапаючи Ханта за руку. Вся група кинулася до "Нови-4", але один із охоронців — Мартен — зупинився, прикриваючи відступ.

Він випустив серію пострілів із плазмогану. Енергетичні заряди вдарили у шкіру звіра, залишаючи опіки, але не зупиняючи. Тиранозавр заревів ще гучніше й кинувся на нього.

«Мартене, швидше!» — кричала Лія, але було пізно. Один розмах щелеп — і від чоловіка лишилася лише тінь у хмарі крові.

Хант забарикадував двері кабіни. «Їх розум покращили… Це не просто хижак. Він шукає командування. Стратегічний вибір цілі.»

«Він що — розумний?» — прошепотіла Лія, хапаючись за штурвал.

Тиранозавр обійшов вездехід, б'ючи по броні хвостом. Машина затремтіла, системи зафіксували критичні пошкодження.

«Треба тікати, або нам кінець!» — крикнув один з охоронців, запускаючи відволікаючий дрон.

Машина різко зрушила з місця, залишаючи гігантського хижака позаду. Але навіть тікаючи, Хант не зводив очей з екрана сканера.

На ньому з’явилися ще три точки. І всі прямували до них.

«Це пастка…» — прошепотів Хант, вдивляючись у сканер. «Вони женуть нас кудись. Спеціально.»

Лія не відповіла. Вона стискала кермо так, що побіліли кісточки пальців. Попереду — руїни старої станції, позначеної на картах як «Об’єкт-9». Колись тут розміщувалася біолабораторія корпорації Novagen. Тепер — лише зарослі мохом стіни і уламки купола.

«Можемо сховатися всередині,» — сказав один із охоронців. — «Там укріплення, можливо — генератори.»

«А якщо вони там?» — заперечила Лія.

«Гірше — якщо ми залишимось надворі,» — відповів Хант. Він уже відкривав бортовий ящик, дістаючи старий аварійний маяк. «Якщо лабораторія ще активна, цей код відкриє зовнішній шлюз.»

Вездехід зупинився. Двері відчинились — і група миттєво рвонула до входу, залишивши позаду звук глухих ударів лап. Сканери реєстрували рух — швидкий, розумний, організований.

Маяк блимає червоним, потім — зеленим. Шлюз відкривається.

Група вбігає всередину, за ними — автоматично замикається двері. Тиша. Холод. Запах старого металу.

І… звук. Глухий шелест.

«Ми тут не самі,» — промовив Хант. «Щось… або хтось вижив.»

Світло автоматичних ламп миготіло, освітлюючи бетонні стіни й проржавілі панелі з написами:
«NOVA.BIOTECH — ДОСЛІДЖЕННЯ МАЙБУТНЬОГО»
Під ногами рипів пил і уламки скла. Було холодно, і навіть в екзокостюмах відчувалася вогкість.

«Сканери щось ловлять у глибині коридору,» — прошепотів охоронець Джарен. — «Мікрорухи. Тепло. Не схоже на динозаврів… менше.»

Хант підняв планшет. «Це може бути серія V. Мутовані рептилоїди. Їх виводили для бойових операцій у замкнутих просторах…»

«Тобто розумні, агресивні, і дрібніші за тиранозавра?» — зіронізувала Лія. — «Прекрасно.»

Вони дістались до центрального залу. Там стояла вертикальна капсула. Усередині — щось велике, м’язисте, покрите лускою. Крижана підсвітка висвітлювала табличку:

ОБ’ЄКТ V-01 / ЗАБОРОНЕНО АКТИВУВАТИ / НЕСТАБІЛЬНИЙ СИНТЕЗ

«Що це за чорт?» — Джарен навів ліхтар.

Хант мовчки дивився. «Гібрид. Людина та динозавр. Вони намагались поєднати мозкову активність людини з фізіологією хижака…»

Шурхіт.

Хтось… або щось… рухалось у вентиляції. Потім другий звук — вже за спиною. Постріли. Крики. Один з охоронців зникає в темряві.

«До капсули! Заблокуйте доступ!» — кричить Лія.

Грім. Тріск скла. І… Об’єкт V-01 відкриває очі.