Глава 20

– Може ти нарешті щось поясниш? 

Мей взялася за мене одразу, як тільки ми залишились самі. Скандалу вона не хотіла, тому просто махнула рукою на присутність Стівена. І я не могла їй за це нарікати, бо наш золотий хлопчик явно дав своїм посіпакам чітку вказівку – не лізти на рожон! Ще й сам всіляко старався злитися з місцевими. А як же, він “свій”! Навіть розщедрився на випивку. 

Мене аж нудило від цього видовища, але… В таку спеку його гостинці припали до душі – біля столика вже зібрався чималий натовп і Стівен з голлівудською посмішкою працював барменом. Мей якраз допила свій екзотичний коктейль і повернулась до мене в очікуванні відповіді.

– Що ти хочеш почути? – здалася я. – Чи дійсно я запрошувала сюди Стівена? Звичайно ні! По-перше, це не моє свято, а по друге, він останній чоловік на землі, якого мені хотілося б побачити.

– Тоді як він дізнався? 

Я зітхнула. Не хотіла сьогодні до цього повертатись, але довелося коротко розповісти про нашу зустріч в місті. Правда про те, що в кафе я була там не сама, а з Троєм, все-таки промовчала, бо могла уявити, як це подіє на нашу наречену. 

– Стів бачив листівки  запрошеннями, – пояснила я. – Склад два плюс два. Відправив когось розпитати, коли ти плануєш вечірку, хоча тут і дізнаватись особливо не треба, ніхто ж не ховається. 

Мей не виглядала остаточно задоволеною моєю відповіддю, але змушена була її прийняти, бо інших версій ніхто не знаходив. 

– Такі собі розваги для мажора. який звик відпочивати на яхті. Навіщо йому це все здалося? – зараз це цікавило найбільше, але Ліза аж пирснула. 

– Іноді ти мене дивуєш! Звичайно Стівен тут не заради того, щоб потусуватись з нашими дівчатами. Він занадто для цього вибагливий, а от ти – інша справа. Власний дім, спадок, працюєш в крутій туристичній фірмі. Тільки незрозуміло, яким чином цей бовдур збирається тебе вразити, не своїми ж кольоровими пляшечками? 

Я теж хотіла б це знати, хоча б для того, щоб триматися якомога далі, але відповідь ми отримали раніше, ніж планували. 

– Гаразд, досить вже! – Мей підвелася і ми облишили неприємну розмову. – Пішли краще сфотографуємось, поки сонце повністю не сіло, а то тебе ще вкрадуть і залишусь без згадки на пам’ять. 

– Почалося…

Мене ніхто не слухав. Дівчата потягнули за собою до так званої селфі-зони, яку ми всі знали з дитинства. Місцеві називали його Щасливим каменем або Морським оком, бо вода проточила у величезному валуні отвір. За традицією в нього ховали записки з бажаннями, але зараз був приплив і я переживала, аби нас самих не знесло в море.

– Мей, ти добре подумала? – довелося зайти чи по пояс у воду. 

– Звичайно! – вона витягнула з декольте папірець. – Кращого моменту не буде, треба зробити це до весілля. 

– Уявляю, що ти там написала, – Ліза підставила коліно, щоб наша наречена залізла на камінь. – Хочеш бути в родині головною? Вітар у фартушку, який готує вечерю і пере дитячі речі… хотіла б я це побачити! 

– Знаєш що, не мели дурниць! 

Дівчата взялися сперечатися. Як завжди, а я спробувала знайти ракурс, з якого кадр вийде найкращим. Хвилі набігали і прицілитись ставало дедалі важче, тому я ледь балансувала на слизькому камінні. 

– Дідько! – нова хвиля ледь не збила мене з ніг, я спробувала утримати рівновагу і незчулася, як телефон полетів у воду. 

– Обережно! – хтось впіймав мене за лікоть, поки я стрибала на одній нозі. 

Я очікувала чого завгодно, але не того, що Стівен наче морський тритон випірне поруч, щоб врятувати мій телефон і мене саму.