Глава 15

Пелікан зійшов з розуму! 

Я ніяк не могла позбутися цього висновку, поки ми з Троєм виходили з нотаріальної контори. Ну хто ще міг залишити спадок на таких умовах: жоден з нас не може нічого продати без згоди іншого. І головне – я повинна була залишатися в Порто Віго цілий місяць, щоб “узгодити деталі”, наче мова йшла про якусь гігантську корпорацію. А ще – тепер ми з Троєм були міцно пов’язані. Якщо хтось з нас порушував умову, дім разом з усім, що в ньому переходив у державну власність. 

Треба сказати, що Трой витримав новину з кам’яним спокоєм. Звісно, йому то що? В разі чого житиме, як і до цього в маяку, або взагалі побудує курінь, він же блогер, який веде сторінку з виживання в дикій природі! Я собі такої розкоші дозволити не могла. Власний дім на узбережжі курортного міста – про таке можна тільки мріяти! І головне – це була згадка про дядька, який до останнього мене чекав і частина мого власного минулого.  

– Не хочеш дізнатись, що в листі? 

Ми вийшли нарешті на вулицю і Трой показав на конверт в моїй руці. Маленький “довісочок”, який мені віддав нотаріус – лист від Пелікана. Щось особисте, що не вказано у заповіті. Я покрутила його в руках і сховала в сумку.

– Ні, не зараз! Якщо я чогось хочу, то випити холодного соку. Пішли, заберемо листівки, там поряд є кафе.  

Я була певна, що такі листи читають наодинці і точно знала, що розплачусь. Краще почекати слушного моменту. Вже хотіла бігти через дорогу, але Трой затримав мене в схопив за лікоть.

– Мала, ти в порядку? – голос у нього був на диво тихий, а погляд занадто серйозним. 

Мені не хотілося зараз такої уваги, бо я б точно не стрималась. 

– В повному! Чому ти питаєш?

– Ти себе бачила? 

– Невже гірше, ніж той Джокер з розмазаною помадою? – я нервово хмикнула, але старалася на нього не дивитись. 

– Якщо в тебе не водостійка туш, то буде гірше. Сем… Йди сюди! Ти потрапиш під колеса! 

Вперше за весь час колишній назвав мене на ім’я, а потім мовчки згріб в оберемок і сховав в обіймах. Прямо посеред вулиці! Він нічого не казав і, на щастя, не намагався мене заспокоювати, просто був поруч, як та сама кам’яна стіна, за якою всі жінки мріють сховатися. 

Здається я таки розрюмсалася. Не могла стриматись і зупинилась лише тому, що уявила, як виглядатиме його білосніжна сорочка. Мокра від моїх сліз і з розводами туші.

– Все! – я набрала повні груди повітря. – Пішли, бо на нас всі дивляться. Купиш мені ще “Океанічної води” чи “Блакитних Гаваїв”.

– Розмріялась! Хіба що мінералки, звідси тебе далеко нести додому.

Трой тримав мене за руку, поки ми переходили дорогу. Не знаю, чи це був жест підтримки, чи він хотів переконатися, що я не утну ще щось несподіване, але мені дійсно було з ним спокійніше. Власне, я завжди вважала дуже романтичним, коли пара ходить всюди на ручку, хоча з нами ніколи такого не траплялося. 

В школі Трой возив мене на рамі свого велика. Пізніше носив на шиї. Потім катав в старій автівці, але тоді ми не були власниками одного будинку, які так чи інакше будуть жити разом!

Якщо чесно, я слабо уявляла, як це буде виглядати і дуже скоро переконалася, що не просто так хвилююсь. 

– Яка спека! – як тільки ми сіли на літньому майданчику кафе я схопила меню та стала його гортати. Морозиво та напої були десь в кінці і я залипла, обираючи щось смачненьке. – Так… Є з м’ятним джемом, це щось нове, чи може взяти з шоколадом і полуницею, ти яке будеш? 

– Ніяке. Візьму мохіто.

– Тільки не кажи, що морозови для дітей! Це ж смачно, Трою!

– Мала, я не люблю солодке, – відрізав він і відкинувся на спинку стільця.  

– А раніше ти не міг сказати? Ми могли б піти кудись в інше місце, тут не готують смажених креветок! 

Впертий індик! Надворі зваритися можна, а він… Чоловіки не їдять морозиво! А як же, це вище їхньої гідності і молоко такі як він п’ють хіба що просто з корови. Ну що ж, сам напросився! До нас якраз наблизився офіціант – явно студент на практиці – і зупинився біля столика. 

– Що ви мені порадите? Я тут в гостях, хочу спробувати чогось незвичайного! – я нагородила його самою солодкою посмішкою.

– Дуже раді вас вітати! Якщо ви хочете чогось екзотичного…

Він почав перераховувати і я весь час думала, що в дитинстві віддала б рік життя за те, щоб таке скуштувати. Манго й рубі-шоколад. Горгонзола та сирні мікси. Морозиво з чорним сиропом та цукровою ватою. Треба було бачити очі Троя, поки хлопець перераховував десерти. 

– Добре, – я дочекалася кінця списку. – Важко вибрати, давайте все, що у вас є. Велику порцію!  

– А… – офіціант перевів очі на Троя, який не вставив жодного слова.

– А моєму другу мохіто. Без алкоголю! Він дотримується здорового способу життя.

Це було наче вибити під Троєм стілець! Дівчина вирішує за нього та ще й платить? Він вже відкрив рота щоб видати ображену тираду, але нам завадили. Гуркіт моторів на хвилину оглушив всіх присутніх і біля кафе зупинилось кілька байкерів. Я повернула голову якраз вчасно, щоб побачити, як перший з них опустив на асфальт ногу і зняв шолом. Трясця! Невже світ настільки тісний, щоб сюди принесло Стівена?