Глава 13

Як тільки я позбулася Троя, першим ділом повернулась в дім і пішла на кухню. Вночі я вже сюди зазирала, але встигла лише оцінити, що вона простора та має холодильник. Для Пелікана більше ніж достатньо, а от для мене… Тепер я з сумом оглянула свої володіння. 

Питання, де тут може бути кава? 

На столі та в шухлядах я нічого не знайшла, а єдина настінна шафа висіла так, наче власник вирішив наді мною познущатись. З моїм зростом я б навіть у стрибку не дотягнулася! 

Першою думкою було покликати Троя, адже він точно знав де що знаходиться, але я одразу відкинула таку ідею. Хай і далі сидить в гаражі! Так і уявляла його задоволену фізіономію на якій написано: “Що, мала, то хто тут хазяїн?”

Я пошукала очима і побачила в кутку старий стілець з плетеною спинкою. Ще один раритет! Точно сиділа в ньому і слухала казки Пелікана роки в три і ось він стояв тут наче жива згадка про минуле! Я підтягнула його до стіни, скинула капці Даліли і залізла на “постамент”. Залишки цукру, закам’янілі цукати з манго… по черзі стала пересувати коробки, поки побачила те, що шукала. Відкрутила кришку і сунула ніс в банку, щоб упевнитись, що зерна досі не дали початок новому життю.

– Може тобі краще випити лимонаду? 

Не знаю, як Трой зайшов на кухню абсолютно беззвучно, але зараз він стояв у мене за спиною і я геть не полетіла вниз разом з дорогінною кавою. Стілець, який і так не виглядав занадто надійним, в свою чергу станцював на трьох ніжках. 

– Хочеш походити в гіпсі? – Трой вчасно впіймав мене та опустив на підлогу. Потім відібрав банку та поставив на стіл.  – Дай сюди! Тобі вчора мабуть наливали щось особливе, таке як для туристів! Досі ще не вивітрилось.

– Я не збираюсь тобі доповідати! 

– І не треба! Мені взагалі байдуже, але це ж ти хотіла підписати папери саме сьогодні? 

Він насипав зерна до допотопної кавомолки і почав крутити ручку. Такий собі Попелюш на новий лад. Це було дуже мило і водночас смішно, але язик мій –  ворог мій, промовчати я не змогла. 

– Хочеш сказати, я виглядаю, як людина, яка заливає в себе міцні напої? Чи боїшся, що я переплутаю рядок або підпишуся твоїм прізвищем? 

Трой повільно до мене повернувся, а я тільки тепер зрозуміла, що ляпнула. 

Навіщо, Саманото! Хто тебе весь час тягне за язика??? Його прізвище… Дідько! Це для мене все залишилось в минулому, а Трой…

Я скосила очі і побачила на його руці зайвий доказ – маленьку татушку, два серця, поєднані тоненькою лінією. Наше парне тату, яке ми зробили в сімнадцять років на знак заручин. 

Та вихідка дорого мені коштувала, бо мама влаштувала такий скандал, аж дах підіймався. Казала, що жодна порядна дівчина не розмальовує своє тіло, що мене не візьмуть на престижну роботу і пиляла до тих пір, поки я не пішла і не звела все лазером. Тепер у мене був лише маленький шрам, у колишнього нареченого – знак вічного кохання. 

На мене накотило почуття провини, а ще острах, що зараз Трой грюкне дверима і піде геть. І хоча я прочитала все по його очах, але встигла вчасно зорієнтуватись. 

– Тобто, я хотіла сказати… Йой, не рухайся! – треба було швидко змінити напрям нашого потяга, тому я зробила великі очі.

– Що таке? – він досі дивився з-під лоба, але застиг на місці.

Я зняла з гачка рушник і повільно підійшла зі спини. 

– На тобі сидить здоровенний павук! 

Я замахнулася, щосили ляснула по його плечу рушником і відскочила в бік. Ще й заверещала. 

Трой ледь не побив весь посуд, що вже стояв на столі.  

– Мала, ти геть здуріла? Тобі треба заборонити пити щось міцніше молока! – він схопився, обтрушуючи з себе каву. – Заспокойся вже і принеси краще лід!  

– Що?! – я покліпала очима. 

– Лід, – він показав в бік холодильника. – Такі замерзлі кульки з води! Зроблю тобі каву з льодом і кокосовим молоком, може ти нарешті протверезієш! Айс лате, здається так у вас це називають? 

– Це називають не у нас, – я дістала контейнер з льодом і видихнула, бо уникла найгіршого. – Є така класична назва, Трою! І не прикидайся настільки відсталим! 

Закінчити мені завадив телефон, який я вихопила з кишені. Брова Троя знову небезпечно поповзла вгору.

– Приїхав кур’єр з готелю з моєю валізою. Піду заберу, – я вирішила, що краще все пояснити, поки бідолашний хлопець не став наступним після Ріка. – Залиш мені каву… будь ласка! 

Моя посмішка повинна була виглядати максимально вдячною, але боюся вийшла трохи єхидною. 

Я побігла вниз відчинити двері. Нарешті! Бо тепер можна переодягнутися, викинути в смітник нещасті шорти, що потрапили під всі випробування світу і навіть нанести легкий макіяж. Іншими словами стати теперішньою версією себе, а не тінню колишньої Сем. Тією, яку мене всі в Порто Віго хотіли бачити.