Глава 12

Ранок прокрався в спальню, коли була лише половина шостої. Я одним оком кинула на годинник і спробувала знову заснути, але марно. В голову одразу полізли думки про вчорашні вечір і про Троя, який так і не повернувся додому. Впертий вислюк! Не те, щоб я дуже переживала, що він замерзне під відкритим небом, але хотілося переконатись, що знову не втече на острів. 

Часу до поїздки до нотаріуса у нас було не так багато. Тим більше мені ще треба було забрати речі з готелю, тому я знехочу опустила ноги з ліжка. Натягнула шорти та футболку і боса спустилася сходами.  

У дворі, якщо визирнути з вікна, було пусто, тому  вирішила знову використати свої навички слідопита. Обійшла будинок, за яким висів пустий гамак і рушила посипаною піском доріжкою. Якоїсь миті під ногою щось хруснуло і я нахилилась, щоб підняти ключі. Не від будинку, від машини, отже хтось конкретно сьогодні потрапив!  

– Добрий ранок! – я зазирнула в гараж, двери в якому були прочинені.

Дупа Троя стирчала з-під відкритого капоту, а навколо були розкидані інструменти – втішна картина, нічого не скажеш! Мій колишній випростався так швидко, що тріснувся головою і повернувся до мене ще більш злий, ніж вчора вночі.

– Очам не вірю, – я не дала йому і слова сказати. – Ти досі колупаєшся в своїй розвалюсі? Хіба Пелікан не залишив тобі грошей, купив би щось трохи сучасніше…таке, щоб мотор по дорозі не випав!

– Багато ти розумієш, – він витер руки об ганчірку, потягнувся до пляшки з водою і спустошив половину. 

– А що, це якась рідкісна модель? 

Я навмисно переводила розмову куди завгодно, аби ми не поверталися до згадок про Ріко. Смішно! Поводились, наче подружжя, яке посварилось через безпричинні ревнощі! Я навіть не могла собі відповісти, навіщо це роблю, адже Трой давно офіційно не мій хлопець! 

– В тебе дійсно така коротка пам’ять? – відповів він. – Здається ми разом ходили її купляти на мої перші власні гроші. Це у всіх вас були родичі, які дарували тачку на шістнадцять років, а мені довелося ще рік попахати, щоб придбати собі “розвалюху”!

Я провела пальцем, стираючи з машини пилюку і не думаючи намалювала сердечко. Хоча це дійсно був раритет на колесах я, звичайно, все пам’ятала! І ніколи не забувала, що Трой – сирота, якого мати підкинула під нашу церкву. Казали, що вона закрутила роман з кимось з туристів, мабуть з “вікінгом”, а потім просто позбулася проблеми. Залишила білявого і блакитноокого хлопчика, з якого виріс цей впертий відлюдник.

– Нічого я не забула! Але погодься, на цьому далеко не доїдеш! Залиш в гаражі на пам’ять…

– Щоб потім дітям показувати? 

Я зустріла неоднозначний погляд. Здурів? Чи це такі натяки? 

– Це вже ти сам вирішуй, – я швидко змінила тему, від якої обличчя митю спалахнуло. – Але на твоїй Антилопі ми до нотаріуса не поїдемо! 

– Впевнена? – він склав руки на грудях. 

– Абсолютно! І навіть більше, ти сам теж не поїдеш!

– Бо королева вважає це нижче власної гідності?! 

– Ні, – я як могла радісніше йому посміхнулася. – Ти нікуди не поїдеш, бо це важкувато зробити без ключів! 

Я помахала  у нього перед носом своєю знахідкою і Трой поплескав себе по кишенях, щоб впевнитись – ключів справді немає.

– Мала, – він погрозливо похитав головою та просягнув долоню. – Віддай!

– Після того, як приїдемо від нотаріуса. Тоді можеш робити що хочеш… у своїй половині дома!

Вискочити з гаража я не встигла. Загребуща лапа впіймала мене за пояс шорт і потягнула до себе, а через мить я опинилася затиснутою між стіною, Троєм та його розвалюхою. 

– Поверни ключі. 

Я зажала брелок щосили в кулаці і сховала його за спиною. Тепер, щоб отримати свій “приз” Трою довелося в або вивернути мій зап’ясток, або… 

– Відійди, задушиш, – прошепотіла я, бо він дійсно закрив собою майже весь простір.

Довелося задрати голову і ще більше притиснутись до стіни. Холодної і дуже неприємної!

Може тому випадкові дотики до розпаленої від роботи шкіри Троя викликали табун мурах. Я відчула на щоці уривчасте дихання…

– Сем…

Я заплющила очі. Не треба було його дражнити, бо мій колишній явно провів безсонну ніч, і зараз його бентежили не тільки ревнощі. 

Вихід у мене був тільки один – я раптом щосили наступили Трою на ногу, вивернулася та кинулася навтьоки. По дорозі засунула ключі в задню кишеню бермуд і застібнула на молнію. Надійне сховище! 

Ще б так само вчинити з власними бажаннями, які раптово накривали кожного разу, як ми опинилися на самоті. Гарний урок Саманто, роби висновки! Бо якщо розповіді про спільну спадщину – правда, це буде випробування в стилі “Форт Буаяр”.