Глава 5

Коли я прокинулась, то не одразу зрозуміла, де знаходжусь. Голова страшенно боліла і я насилу змогла зібрати до купи спогади. Негода, маяк і здається, Трой вмовив мене випити своєї настоянки. Справжнє комбо, а що було потім? Невже я просто “вимкнулася”? Останнє, що спливло в пам’яті – наш поцілунок, від згадки про який кинуло в жар.

З глузду з’їхати, як це могло статися, адже між нами давно все скінчено? Я майже не згадувала Троя останні роки, просто жила своїм новим життям, а виявляється нам вистачило одного побачення!

Я облизнула губи, бо спрага була страшенна, а у скронях гупало. Точно через “лікувальне зілля”! В пошуках рятівного ковтка води пробіглася очима по  залишках нашої трапези, але пляшка з-під мінералки була пустою, а цього негідника Троя і дух простиг. 

Так тобі і теба, Саманто, щоб іншим разом думала головою!

Я насилу відчинила скрипучі двері і зробила крок за поріг. Сонце миттю вдарило в очі, так що я ледь не осліпла, ноги опинилися в калюжі, але в цілому острів виглядав куди більш привітно. І головне, свіжий вітерець почав провітрювати мою бідну голівоньку! 

– Трой! – як і варто було чекати, відповіли мені тільки галасливі пташки. – Ну почекай, хай я тебе тільки знайду.  

Він знову втік, хоча знав, що мені терміново потрібно повертатись, але про дещо важливе не подумав. Дядько добре навчив мене читати сліди і судячи по  свіжеприм’ятій траві цей Тарзан був тут зовсім недавно. Я обійшла маяк, заглядаючи за кожен кущ, але Троя ніде не було, проте на мене чекав інший сюрприз.  

Вода! Я ще ніколи не раділа такому подарунку долі, бо раніше тут не було водоспаду. На радостях я набрала повні жмені, умилася, а потім скинула одяг. Навіть білизну, тому що тут можна було не боятися випадкових туристів. Заплющила очі і ступила на слизькі камені. 

Ух! Розпалена на сонці шкіра враз вкрилася мурахами. Я стояла і дозволяла струменям змивати бруд та сіль разом з дурними думками. Я і Трой? Ні, більше ніколи і ні за які гроші, занадто ми тепер різні! У мене є плани на майбутнє, робота в туристичній фірмі і давно вже не Рибка, як звав мене Пелікан і не “мала” з квіткою в волоссі.

Не встигла я про це подумали, побачила маленькі білі квіточки ліани і потягнулася до них рукою. Зірвала один і піднесла до обличчя. 

– Ти  своєму розумі?! – мене смикнули з такою силою, що я ледь втримався на ногах. – Очманіла? 

– Що?! – я поспіхом витерла обличчя, бо очі заливало водою. Ну звичайно! Поруч височіла груда м'язів у вигляді Троя з перекошеним від злості обличчям. – Це хто з нас здурів? Що ти тут  робиш, підглядаєш за мною? 

Я вискочила з води, поспішаючи абияк натягнути одяг. Трой при цьому хоч би відвернувся, просто стояв і намагався зрівняти мене поглядом з землею. 

– Я підглядаю?! Та твоя маленька дупа весь час наражається на небезпеку, а на Зеленому рифі більше немає людей! 

– Яку небезпеку, Трой Кіліан?! – я накинулась на нього з кулаками. – Ти тут єдиний, хто мені може загрожувати, ти і твоя “Океанічна вода”! 

– Впевнена? – він скривився та ткнув пальцем в бік водоспаду. – А про отруйні ліани ти чула? Це ж цибиридиум! Ті гарненькі квіточки, що тобі так сподобались! 

– Не чула! І взагалі не збиралась їх їсти! – квітка випала на землю і Трой на неї наступив. 

– А це й не потрібно, достатньо понюхати та потримати в руках.  Спочатку від них трохи болітеме голова, тоді почнуться галюцинації, а далі ти просто втратиш свідомість. Мені не посміхається шукати тебе по всьому острову, мала! Є важливіші справи!  

- То може тоді не будеш швендяти хтозна-де, а повернемось просто зараз?!

Ми стояли навпроти одне одного і ще невідомо, хто був розлючений і ображений сильніше. 

– Авжеж! Хочеш скоріше отримати спадок і поїхати? Тобі ж тут все тепер чуже, дівчинка з мегаполісу! Повернемося, як забажаєш, тільки давай переставляй швидше ногами!

Я вперла долоні в боки, але Трой занадто розлютився, просто схопив мене і відірвав від землі, наче малу дитину.  

– Гей, відпусти мене негайно! Досить мене тягати, я тобі не якась здобич и не мішок батату! Кажу прибери свої граблі! 

Договорити я не встигла, з найближчого дерева одразу хлинув цілий водоспад холодної води просто мені за пазуху. Я заверещала, втратила рівновагу і вчепилася в одяг Троя, так що ми опинилися зовсім близько. Знову! І ці нахабні губи…

Не знаю, скільки пройшло часу, поки ми розірвали поцілунок і я розплющила очі.

– Заспокоїлась? 

За мить я опинилась притиснутою до стовбура старого дерева – того самого, де Трой колись вирізав наші ініціали.  “С плюс М”. Тепер напис майже заріс мохом і потемнів – дуже символічно! 

– Не починай… – я вперлася йому в груди. Краще хай мовчить, і так ясно, що нас  тягне одне до одного і це не призведе ні до чого хорошого. – Нам правда треба повертатися.

– Точно? Отримаєш папери і поїдеш, чи не боїшся, що ми житимемо разом?

– Навіть не знаю, а ти сам не боїшся? Про нас підуть плітки, може у тебе хтось є,  нікому не перейду дорогу? 

Трой відсторонився так несподівано, що мені довелося схопитися за гілку. 

– Є. Море, Зелений риф та блог про виживання в дикій природі. Вони не зраджують і мені достатньо!

– Ясно. Мені аж полегшало, ти так і збираєшся тут жити?

– Можливо.

– Ти впертий віслюк! – я розсердилась. – Я не кидала тебе, так захотіли батьки – тримати новий шанс. Так, Пелікану це не сподобалось, але невже не зрозуміло, що він залишив спадок, щоб ти виліз зі свого панцира? Не тулився по чужих кутках, чи в маяку на Зеленому рифі! Він любив тебе майже як власного сина! 

–А мені здається, що твій дядько мав на увазі дещо інше, – Трой як завжди був прямий, як палка. 

– Тобто… 

– Трошки пошевели мізками!

– Тобто, ти – така собі приманка, щоб я приїхала і залишилася?  – мене просто зашкварило від його самовпевненості. – Кращої не придумаєш: черга в душ і запах смаженої риби!