Глава 4

Я очам не могла повірити, бо наче провалилася в минуле. Це було фото з випускного: я, Трой, та мої найкращі подруги трималися за руки і виглядали абсолютно щасливими. Вся наша компанія. Засмаглий красунчик і кирпата дівчина, що  ледь діставала маківкою до його плеча. В мене защипало в очах і я швидко повернула знахідку на місце. 

– Знайшла?

Трой закінчив чаклувати, а я швидко витягнула пакет з домашнім кукурудзяним хлібом. Всілася на карематі і почекала, поки він примостить поруч пательню, на якій шкварчали стейки. Я взяла виделку, але Трой сунув мені в другу руку станчик.

 – Це тобі також не завадить!

– Що це? – я нахилилася і понюхала напій.

– Океанічна вода.

– Дуже смішно! Хочеш мене споїти? 

– Ні, хочу пам’янути Пелікана, раз ти вже тут. Він би точно зацінив нашу вечірку, – ми чокнулись і Трой ковтнув свою порцію. – Пам’ятаєш, як ми витягали човен, коли твій дядько вирішив порибалити на озері під час грози? 

– Хіба тоді була гроза? – я зібралася з духом, але напій все одно обпік горло, навіть сльози навернулися на очі. 

– Була, – Трой накинувся на м’ясо і я до нього приєдналася.  – А потім в нього стався напад апендициту і нам довелось тягти його в лікарню. Він же тоді втік звідти через вікно? 

– Точно! Якщо згадувати Пелікана, можна написати книгу.

Я вже не стала заперечувати, коли Трой вдруге наповнив наші чарки. У “Океанічної води” була якась магічна дія, бо моя злість розчинилася в повітрі разом зі втомою.

– Кажеш так, наче сам був кращим! – я зробила ще один ковток, помічаючи, як почала паморочитися голова. – То часом не ти на спір проніс мене з нашого табору до самого дому? Я була впевнена, що в темряві ми звалимося в прірву, або заблукаємо!    

– Але ж погодилась, – буркнув він.

– Авжеж! Ти був найкрутішим серед хлопців в старших класах. Звичайно я погодилась! 

– Був? Тобто тепер мені не випало б жодного шансу? 

– Після такого обіду? Здається, сьогодні твоя крутість взагалі зашкалює, – я постарался перевести на жарт. – Шкода, що не можна прокрутити годинник назад. До того часу, коли дядько був живий, я навчалася в школі і ходила з ночівлею в гори.  

– А ти б цього хотіла? – він облишив чарку, яку тримав у руках, наче не знав, чим їх зайняти. 

– А як ти гадаєш? 

Ми зустрілися очима. Залишок здорового глузду в мені зараз просто кричав, що я потім пошкодую! Але ж то буде потім… Зараз мені хотілося сказати Трою так багато, тільки слів забракло. Вогник ліхтарика колихнувся. Я сама не зрозуміла, як це вийшло..

Очманіти! Коли він мене поцілував, світ захитався, а я здається майже перестала дихати. Мене просто жбурнуло в минуле, в ту ніч, яку ми точно так само провели тут, на маяку. Зараз нас як і тоді нас огортала задушлива напівтемрява, а його руки ставали все більш настирливими. 

Раптова блискавка змусила примружитись. 

– Нічого собі, – я насилу відірвалася від його губ. – Думаєш маяк витримає? Скільки йому років, сто, двісті? Завалить нас тут, а потім під час розкопок будуть вигадувати романтичні історії про загиблих закоханих! 

– Не завалить, – він провів пальцями по моєму волоссю, але раптом зупинився і наче прокинувся. – А от твій човен знесе точно.

– Куди ти? – я спробувала його зупинити, але рука вже вислизнула з моєї. – Не роби дурниць!  

Хто б мене послухав! Трой схопився на ноги і натягнув штромівку швидше, ніж я встигла сказати щось переконливе. 

– Я скоро повернуся, візьми плед! – на мить він зупинився, але рвучко відчинив двері і зник серед суцільного дощу. 

Я не знала, як це розцінити. Плед?! Мені не почулося?! Здавалося на мене хлюпнули крижаною водою. Я ще відчувала смак поцілунку, від якого геть знесло дах, а Трой вже втік, бо гра стала надто небезпечна і з нас двох я б ніколи не зупинилась першою…