Глава 3

Трой відсторонився та недбало кинув мені на плече свою сорочку, а я перевела подих. Божевільна, точно! Ми ж розбіглися п’ять років тому, гірше того, посварилися так, що припинили розмовляти. Мій так званий наречений  навіть проводити мені не прийшов, бо вважав зрадницею, яка тікає за легким життям. Багато він знав про те, як важко мені далося таке рішення! 

Через ці раптові спогади я швидше себе опанувала. Отже, я досі залишаюся “зрадницею”! Приїхала по спадщину, коли запахло грошима і порушила його кордони! Я сердито тряхнула головою і наділа сорочку. В неї можна було загорнути ще одну мою сестру-близнючку, проте одяг виявився сухим, м’яким і теплим. З ледь помітним запахом диму і трав, який я, виявляється, не забула, як і наше минуле.

– Можна питання? – скоро мені набридло дивитись йому в спину. – Ти такий гостинний тільки зі мною, чи на когось тут полюєш? Це я раптом що про пастки.

– Це довга історія, – пробурчав Трой. – Вважай, що я тут працюю охоронцем.

– А якщо без “вважай”? 

Він поглянув на мене через плече.

– Вирішила влаштувати допит?

– О, пробачте, ваша величносте, я забула, що в тебе особисті кордони, – я вмостилася на карематі в кутку і підібрала під себе ноги. – Не хочеш не розповідай. Може тоді хоча б скажеш, як вийшло, що ти отримав частину будинку? Я досі не розумію, повірений мені нічого не сказав!

– Правда? Ну, значить Пелікан не хотів щоб ти знала, бо інакше просто б не приїхала. Він, до речі на тебе чекав, особливо, коли його скосило.  

– Хочеш сказати, дядько хворів? Мені сказали все сталося несподівано, щось з серцем. – все виглядало так, наче я виправдовувалась – Я нічого не знала, йому ж було всього п'ятдесят з невеликим гаком! Чому мені ніхто не подзвонив?! 

– У церковний дзвін?

На це не було чого заперечити. Я дійсно змінила номер і переїхала, бо так вирішили батьки. Не писала і не телефонувала, думала ще буде час, коли довчуся, знайду роботу, тоді і приїду. Приїхала. Але тепер нічого вже не могла вдіяти.

– І як давно він купив котедж? – я спробувала змінити тему, щоб не відчувати такої страшної провини. 

– Рік чи трохи більше тому. До останнього не хотів з’їжджати, до нього разів сто приходили і пропонували гроші. 

– Тобто? – з Троя доводилось ледь не кліщами тягнути кожне слово. 

– Тут у декого є проєкт забудови і халупа Пелікана була їм як бельмо на оці, – зиркнув він з-під лоба. – Думаю він би ніколи б нічого не продав, якби не захворів, а так… Тепер у тебе є будинок в курортній зоні.

– Хочеш сказати: у нас? 

Це був момент істини і саме тепер мій шлунок видав голосну руладу. Як завжди, коли я нервувала, але Трой зрозумів це по-своєму. 

– Голодна? Так спішила забрати спадок, що забула поїсти? 

Я роззявила рота, надто швидко ми перескочили на іншу тему розмови. До всього мене буравили сердиті очі колишнього і змушували відчувати сором. 

– Ні, то мій живіт наспівує пісеньку від захвату! – я підтягнула ноги до себе і обійняла коліна, щоб уникнути ще одного казуса. Не вистачало ще, щоб Трой вважав, що я не можу про себе подбати!  

– Ясно. 

Він покинув вовтузитись з речами і пішов у куток, де стояла пічка. Мовчки підключив балон, дістав пательню та кинув на неї кілька шматків солоного м’яса. Про себе я вирішила, що не поведуся на цю провокацію і буду стійким олов’яним солдатиком, але… Мої ніздрі залоскотав такий апетитний запах, що я ледь не захлинулася слинкою. 

– Візьми там в рюкзаку хліб, повинен ще залишитись! 

 Трой продовжував чаклувати над обідом і не повертав до мене голови. Тепер голод дійсно став нестерпним і мені не залишилось нічого, крім виконувати його накази. Працювати помічником повара – от тобі “підвищення”, Саманто! Ти ж все чекала його у себе в туристичній компанії, а тут ніяких рекомендацій не треба!   

– У великій кишені! – кинув наводку Троя, але було пізно. 

Я встигла помітити серед його речей дещо таке, від чого просто зависла. Куточок старого фото.