Перші події дали рух наступним

За обладунком було не видно цієї ділянки, але тут все виглядало набагато більш зруйновано, голі шматки стін, всі усіяні тріщинами, небезпечно височіли над проходом, а далі все частіше зустрічалися металеві уламки, новіші й знайоміші.

— Човен? — Уточнив кухар.

— Так. — з тугою у голосі відповів хлопець.

Вони пройшли далі, почали впізнаватись деякі стародавні пристрої, які раніше вантажили на човен, перед вильотом на небесні острови, а під найбільшою частиною корабля лежав напівзруйнований обладунок. Зброя лицаря Шамахра, батька Сафіри. Поруч на колінах сиділа й сама дівчина, повільно граючи на своєму інструменті. Вона сиділа над гіркою землі, що прилягала до обладунку, на яку поклали кілька білих квітів, а на металі робота був на дряпаний якийсь напис.

— Ем, Са.. — кухар приготувався покликати дівчину, але Грегор швидко схопив зап'ястя напарника і жестом показав промовчати. Тоді кухар звернув увагу на блискучі в рідких, тоненьких променях, вперто проривающогося крізь щільні хмари сонця, сльози. Вони стікалися по щоках та збирались великою каплею на підборідді, в тіні рук, що тримають сопілку.

— Треба дати їй час.

— Ну й добре, я вже зголоднів, піду приготую чогось. — трохи байдуже відповів Ждан. Він вирвав руку з хватки механіка і пішов шукати місце для привалу в одному з будинків.

Усередині будівлі було просторо. Старі меблі вже розсипалися, а павутиння, що звисало зі стелі під вагою товстого шару пилу, створювало ілюзію небезпечної скелястої печери.

Хлопець пройшов глибше, до сусідньої кімнати, там можна було впізнати кухню по шматках схожих на піч та кухонному столу зі стільцями.

Ждан скинув свій рюкзак на пророслу травою підлогу і почав шукати там потрібні речі. Він дістав похідну газову піч і складну сковорідку, поставив це все на рештки печі і почав розкривати консерви. 

Одна банка, яку він поклав на підлогу, дивно посунула дощечку паркету. Хлопця зацікавило це і він розхитав шматок бруска сильніше, поки той не від'єднався від коріння, що його скували.

У цей час Грегор потихеньку наближався до Сафіри, що вже закінчила свою пісню та страждала від горя.

— Гарна музика. Мені дуже шкода... — якомога впевненіше заявив хлопець.

— Дякую… Шкода, що я навіть не змогла б спробувати допомогти…

— Знаєш, мені здається він би пишався тобою. Те, як ти вміло справляєшся з обладунком і твоє непідробне бажання поспішати на допомогу близькій людині... У наш час таке рідко коли зустрінеш. Багатьох турбує своя вигода...

— Я така ж егоїстка, яка має свої цілі. Я кинула тебе, пораненого, до суду долі, я не хотіла нікого помічати...

— Ти вчинила правильно! — запевнив її Грегор.

— Ні! Я зреклася своєї клятви, не послухалася наказів, порушила закони! Я… Я погана людина.

— Але ще ти гарна, любляча дочка. — Вони сиділи біля могили ще якийсь час, затягнуті думками у свої маленькі внутрішні світи.

— Відчуваєш запах? Чекає напевно на всю старається заради тебе, цей Ждан. — продовжував підбадьорювати її молодий пілот. — Давай мандрувати з нами?

— Так, у мене немає вибору... тепер. — вона трохи повеселішала і підвелася на ноги, протираючи заплакані очі.

— Ідемо, він пішов у ту сто... — раптово, клацаючий, зужачій звук пронизав природну тишу покинутого міста. Грегор миттєво впав на землю, трохи підсмикуючись.

— Що з тобою? Грегоре? Гей, Ждане, щось не так! — запанікувала дівчина і кинулася допомагати постраждалому та оглядати його. Горіла пляма на куртці, стале дибки волосся по всьому тілу.

— Сафіво, я ме вогумію... як я...

У цей момент Сафіра відчула, як щось лоскітне пробігло по правому плечу, звернувши на це увагу, вона побачила таку ж горілу пляму на своїй електрозахисній куртці. 

Дівчина придивилась убік, звідки щось могло прилетіти і побачила у вікні іншої будівлі людську постать. Незнайомець щось викинув із рук і вистрибнув у вікно. Як тільки він приземлився, то негайно побіг у бік Сафіри. Дівчина кинула постраждалого і побігла у бік покинутого нею обладунку, але незнайомець невблаганно з кожною секундою був ближче і ближче. Вона вже відчувала, як рука недоброзичливця тягнеться біля її плеча, але тут пролунало кілька гучних пострілів. Зі щілини в хаті вдивлявся Ждан і стріляв він по ворогові, що змусило його зупинитися.

— Біжи до обладунку, я затримаю... це? — невпевнено промовив хлопець, коли звернув увагу на зовнішній вигляд незнайомця.

Схоже на жіночу фігуру тіла, ноги були немов протези, вигнуті пластини, все тіло було матового металевого кольору, а ліва рука, та, якою ворог захистився від стародавніх куль, була зношена і трохи пошкоджена, блищала латунним кольором.

Сяючі смарагдові круги-очі, на пронизаній різними візерунками голові, з цікавістю розглядали ушкодження, а потім різко звернулися на людину.

Від переляку Ждан дістав модернізовану Грегором рушницю і прицілився нею просто в голову. Почувши загрозу, незнайомка повернулася до кухаря і рвонула прямо на нього, за лічені секунди вона дісталась будівлі, пробила лівою рукою стіну і схопила людину за одяг, притиснувши його обличчям до стіни.

— Ти... Хто такий... — терплячи біль, спробував з'ясувати Ждан.

— Просто мандрівник. — не відкриваючи рота, жіночим голосом, що ніби двоїться відповіла дивна жінка.

Але в цей момент прозвучав двигун обладунку, що запрацював. Великий робот, стрясаючи з кожним кроком стіни зруйнованих будинків, поспішав ударити ворога своєю пружинчастою рукою. Але варто було йому замахнутися, як рука застрягла в стіні будинку і в спробах звільнитися, дівчина зруйнувала верхній поверх сусідньої будівлі і його осколки почали валитися на землю.

Боячись за життя Грегора, Сафіра направила обладунок до нього і прикрила тілом робота від небезпек, що сама і утворила.

Одна з бетонних каменюків упала прямо на дивного ворога, але та встигла прикритися своєю рукою, відпустивши при цьому Ждана.