У кого що в голові?

"Це жахливо! Це огидно! Це неможливо! Треба позбавити світ цього чудовиська якомога швидше! Але ми не зможемо знищити монстра з тим, що у нас є. Потрібно..." проносилося в думках кухаря, поки той майже перечіпляючись через свої ноги біжав куди око ляже. Потім він щось усвідомивши зупинився посеред коридору і подивився у бік, де має розташовуватися збройова дослідників.

— Потрібно знищити його разом із цим місцем. Нехай ця тварюка згорить в пекельному полум'ї мого гніву! — раптом він надихнувся, відчинив вікно і вискочив надвір, тримаючи курс на невелику цегляну будівлю в кутку внутрішньої території.

У напівприсяді хлопець озираючись на всі боки дійшов до входу в невелику будку.

Навісний замок, що повинен висіти на дверях та зберігати спорядження від непроханих гостей, був акуратно зірваний.

— Ну, Сафіро... прийшла раніше за мене... Сподіваюся, ти мені залишила щось корисне. — з цими словами Ждан відкрив двері, що не щільно сиділи в рамі. Там був невеликий східчастий спуск вниз. Штукатурка на стелі вже почала опадати, вселяючи відчуття аварійності приміщення.

— Хоч би цегли не почали валитися... — тихо молячись під ніс він дійшов до низу.

Там була широка бетонна кімната з циліндричною стелею, освітлена парою керасинових ламп. Безліч стилажів накривали стіни підвала своєю тінню, яка ще й не хотіла стояти рівно і нерухомо, немов танцюючи разом з маленькими вогниками ламп. Але кухаря цікавили металеві шафки у центрі біля дальньої стіни, на яких відблискували латунні таблички з написами.

"Крихтніш М." було вирізано на табличці єдиної не торканої шафки.

— І справді не торкнулася. Хоча, вона й так майже нічого не забрала. Ну, за тобою я ще повернуся, але спочатку справа. — розмовляючи з написом, хлопець обернувся. Це був склад всього, що могло стати в нагоді на вилазках: різне спорядження, інструменти та витратні матеріали. До таких і зараховувалося пальне, бензин. На складі каністр з ним лежало чимало, оскільки основні зони дослідження були занедбані фабрики або заправні станції.

Хлопець глибоко зітхнув, передбачаючи важку працю, яка на нього чекає найближчим часом.

Ще трохи обміркувавши свій план Ждан щось уклав для себе в голові і почав витягувати каністри на вулицю.

Трохи раніше, коли монстр погнався за Жданом і Максимом, Грегор поступово відповзав назад, поки звуки погоні зовсім перестали бути чутні.

— Збагнути б ще, де їхній склад... сподіваюся, з ними все гаразд… —

Ледве видершись по стіні він піднявся на ногу. — Десь має ж бути у них план евакуації... оглядаючись по сторонах і спираючись об стіну, пілот пошкутильгав углиб будівлі.

Кожен рух легкою луною проходив уздовж сірих стін, кожен крок чи шорхіт міг бути сигналом монстру, кожна секунда могла бути останньою. 

На щастя Грегора, станція була невелика, він тільки через декілька хвилин побачив табличку вказуючу убік де повинен бути вхід у потрібне йому приміщення.

"Інженерний склад. За наступним поворотом наліво"

— Дякую персоналу... — ледве пересуваючись, роблячи невеликі зупинки, він все ж таки дістався щасливого входу до приміщення.

Великі дерев'яні двері на подив були трохи розпахнуті, а зсередини долинали звуки, ніби в металобрухті хтось спішно риється.

Зібравши всю сміливість в один кулак, який стискає штик-ніж капітана, хлопець зробив сміливий крок, навіть зміг спертися на поранену ногу, головне зустріти свій страх віч-на-віч. "Якщо вмирати, то в боротьбі за життя" думав він, коли крикнув.

— Гей, хто тут? Виходь, якщо хочеш мене зжерти, то зроби це правильно! Покажись переді мною! — нехай для нього це було надзвичайною сміливістю і звучало досить впевнено, насправді його тремтливий, трохи запинаючийся голос звучав немов хлопчик серед друзів зайшов першим до будинку з привидами та вихвалявся своєю сміливістю. 

Але на зустріч йому вийшла людина.

Темноволоса дівчина мулатка, з величезною військовою сумкою за спиною та у темній з жовтими вставками формі інженера, повної кишень та електро ізольованої поверхні.

— Стривай, ти ж не монстр! Ти та дівчина з корабля? — переконався Грегор.

— Так, я теж тебе пам'ятаю. У тебе нога, яку я продезинфікувала. Тільки розмовляй тихіше, не хочу зустріти те чудовисько. — вона казала напівпошепки і виглядала вже спокійнішою, ніж минулого разу.

— Що ти тут робиш? Чи не хочеш приєднатися до нас? Капітан начебто придумав гарний план дій.

— Ні, я не можу приєднатися до капітана, принаймні поки не знайду батька. — Вона опустила голову вниз і напіврозвернулась.

— Але де ти плануєш його шукати?

— Уламки корабля, а саме вантажного відсіку, де був батько, закинуло далеко. Це просто в стародавньому місті, начебто близько, але я не знаю, де його шукати... Однак я бачила там стовп диму, скоріш за все те місце.

— Може, я тобі допоможу?

— Може... Ти ж механік? Повинен краще за мене розбиратися в техніці. Іди сюди, покажу тобі дещо. — несподівано дівчина повеселішала, а в тінях темного приміщення за бажання можна було розділити посмішку на її обличчі. Сафіра махнула рукою і переступивши через якусь шухляду пішла вглиб, за щільно заставлені стилажі. 

Грегор поспішив за нею, але збирав своїм тілом кожен кут і деталь, що лежала на підлозі, здіймаючи неприродній дзвін металічних деталей та переміщаючи залежавшийся ппил із полиць прямо на себе. Нехай не без синців, але він успішно пробрався за дівчиною.

Там, навпроти матового вікна, на доволі вільному пространстві стояв напіврозібраний обладунок лицаря. Великий металевий робот, що пілотується людиною. Круглий, немов каструля, корпус з невеликим круглим вікном по центру і пружиноподібними ногами і руками.

— Догадуюся чим можу бути тобі корисним... — погляд хлопця був повністю прикутий до робота, він ніколи не бачив лицаря так близько, максимум із ілюмінатора корабля. А тут він може доторкнутися до самою начинки костюма.