Незвичний шторм

— Давай! Давай! Шторм вже починається, довантажуйте решту і сідайте в човен! — з люка металевого корабля, більше схожого на підводний човен, виглядав старший пілот і підганяв персонал, що залишився, завозити вантаж.

Дослідницька станція номер вісім. Маючи найменший персонал із усіх інших, вона є важливою опорною точкою на поверхні. Місце, де групи "Дослідників минулого" нишпорять по занедбаному світу на земній корі та шукають забуті технології, щоб передати їх на небесні острови, нову батьківщину людства.

Наближався Шторм розпачу. Погодне явище, що являє собою штормову хмару, що безперервно вивергає блискавки, а всередині неї наче в озері плавають морські демони, істоти, що разом з великим потопом витіснити залишки людства на небеса. У такий час поверхня надзвичайно небезпечна, з неба може легко впасти смертоносний монстр і перебити весь персонал, або ще гірше, знищити здобуті технології.

— Завантаження закінчено, чекаємо на виліт! — пролунав голос із великого робота, у грудях якого було вікно, в де бачився силует людини.

— Добре, лицарю. Це останні? — Уточнив у нього пілот.

— Так...

— Звичайно! Я особисто простежив за цим. — криком перебив невдоволений старий, що вийшов із вантажного люка, одягнений немов справжній ковбой, з револьвером на поясі, тільки капелюх до нього був не широкий, а потертий казанок.

— Добре... Залізайте, як тільки люк закриєте, ми злетимо. — невпевнено подивившись на небо пілот пірнув у човен і замкнув за собою невеликий круглий люк.

— Максиме, пройдіть усередину. — шанобливо звернувся чоловік у роботі.

— Спочатку ти заходь, я буду останнім, щоб доглянути, що ти все зробиш правильно! — гордо випучивши груди і склавши руки за спиною відповів старий.

— Ех, як накажете. — здригаючи весь човен, великий робот, пригнувшись, проліз у вантажний відсік, там він став на коліна і на кілька хвилин завмер. Потім пролунало кілька металевих стуків, поршнів, що труться, і двері на спині робота відчинилися. Звідти вийшов спортивний мулат років сорока і стурбовано дивився на ковбоя.

— Добре, я так розумію все забрали. — дід увійшов всередину човна, а потім підійшов до настінного важеля і з силою смикнув його вниз. Великий паднус кілька разів смикнувся, з двох потужних поршнів вийшло трохи пари і ті почали тягнути шмат корпусу до корабля, щоб пристикуватися. Гучний удар та великої дірки як і не було.

— Вантажний люк закритий! — крикнув у спеціальну трубу дід.

— Чудово, час валити з цього проклятого місця! — у відповідь пролунав нечіткий голос старшого пілота.

Вмить все навколо загуло, за скрипіла обшивка, по ногах пішла слабка вібрація.

— Ну, йдемо до решти? — тепер старий звернувся до чоловіка, який сидів на роботі.

— Ідіть, я простежу, щоб ніхто сюди не заходив і перевірю, щоб весь вантаж був закріплений.

— Як хочеш. — Дід пройшов до протилежного кінця відсіку, відчинив герметичні двері і необертаючись пройшов усередину.

Там був не довгий коридор з кількома проходами. Всі стіни були пронизані різними трубами, з одних йшла пара, з інших капала вода, а треті просто шуміли від рідини, що переганялася по них.

Пройшовши повз генераторний відсік, Максим зайшов у житловий. Він виглядав як невелика кімната з двома лавками під стінами та одним круглим вікном.

У кімнаті сиділо ще троє людей. Це були Ждан, чорнявий молодий кухар зі станції в синій сорочці і темним фартухом, більше схожим на ковальський, Сафіра, медсестра мулатка в біло-червоній довгій куртці, і такого ж кольору шапці, а в руках вона стискала стару на вигляд флейту, і Матіяш, один із Дослідників одягнений в темно зелений комбінезон, він насторожено дивився в ілюмінатор, покусуючи ще не розкурену сигару.

— У всіх все гаразд? — пройшовшись по кімнаті, суворо запитав дід.

— Так, босс, просто бентежить погода. Чи не пізно ми злетіли? — не відводячи погляду від вулиці, спитав Матіяш.

— Та пізнувато. Ніколи ще не бачив, щоб під час затягнутого штормовими хмарами неба хтось злітав. — підтвердив знервованість Максим.

— Даруйте, а де мій батько? — раптом звернулася дівчина до старого.

— Він сказав, що доглядає вантаж. І щоб ніхто не заходив туди.

— Ясно...

Раптом човен не сильно струснув.

— О, дивіться, ми вже майже долетіли до океану хмар. Невже ми перетнемо його крізь шторм? — з нотою обурення припустив Матіяш. — Так, мені треба поговорити з пілотом. Цікаво дізнатися, що він думає. — нервово покусуючи сигару, промовив думки вголос Матіяш і швидко підійшов до дверей, але Максим схопив його плече.

— Сиди у житловому відсіку, недарма техніка безпеки вигадана. —погрозливо звернувся до дослідника Максим.

— Та годі вам, якщо пілоти весь політ сидять там, то логічно припустити, що вони в безпечному місці. 

— Ти забув вилазку минулого місяця? Грег проігнорував попередження у тих руїнах і що сталося? Та машина ввімкнулась і перетворила його ногу на криваве місиво! Та з неї вийшли б чудові котлети! — після слів Максима корабель знову затрусило, цього разу сильніше.

— Трохи не логічне порівняння. Я пішов. — Метіяш з силою вирвався з хватки боса і вийшов із кімнати.

— Дурбецало... — злий він схопився за кобуру з пістолетом, завмер і потім з гучним зітханням повільно відтиснув рукоятку револьвера і впав на лаву та заплющив очі.

Минуло трохи часу, як у двері постукали.

— Хто там? — невдоволено простяг Максим.

— Це Грегор, ваш другий пілот. Можна увійти? — з-за металевої стіни пролунав не впевнений голос.

— Ну, заходь. — Дід без ініціативно вдарив по настінній кнопці кулаком. Герметичні двері відчинилися і в помешкання увійшов русявий хлопець, тримаючи зімкнені долоні перед собою.

— Панове. Ваш товариш нам... ммм... не сказав би, що заважає... Відволікає. Ми зараз входимо до хмар, а шторм посилюється. Потрібно стежити за приладами, там у нас багато панелей. А цей дослідник зі своїми питаннями не дає зосередитись. Чи не могли б ви його вивести звідти?