Крук і Кружиця

Ніколас Плантад був першим заступником мера міста Вельєр років так з двадцять. Заступники мера в маленьких містечках – швидше, посада обов’язку, ніж офіційна. Усе свідоме життя Ніколас Плантад працював в технічній службі міста: спочатку універсальним працівником, а потім керівником. Відколи він став очільником технічної служби, відтоді його регулярно обирали першим заступником мера. Мосьє Плантад ще встиг попрацювати у цьому ж статусі з Андре Сумоном – мером-попередником. Мосьє Сумон після Різдвяного заколоту зник, і ніхто його більше не бачив. Новий мер – Бруно Серпант – хотів змінити всю команду, але сам мосьє Плантад йому на пальцях довів, що без нього, Ніколаса, дороги посиплються, електрика закоротить, кущі розростуться, малий бізнес загнеться і знову трапиться заколот. І мосьє Серпант погодився. Тим більше, що між чоловіками існувала угода, яка робила досвідченого, хоча й не надійного, Плантада буквально ручним пудельком.

Жив Ніколас заради дочки – чотирнадцятирічної красуні  Манон. Його серденька, його розумниці, його пташечки. Такої ж чарівної, як її мати Софі, якої вже давно не було з ними. Ніколас сам виховував донечку: вчив читати, плавати, тримати спину рівно, підбирав зачіски й одяг, купував смачненьке, радився з нею щодо спільного дозвілля. Три роки провчився з Манон у музичній школі за класом скрипки, але та згодом захопилася боксом, і тепер досить успішно виступає на змаганнях.

-Тато! Чому ти все ж не знайдеш собі жінку?– іноді запитує батька Манон. – Ти такий красивий, цікавий у свої п’ятдесят п’ять... Сивий парубок... Ви б любили одне одного, а ти б менше мене контролював.

І Манон, спостерігаючи за сором’язливим усміхом батька, заливається своїм сріблястим сміхом.

-У мене вже є жінка – юна й вередлива, – зазвичай каже Ніколас. – І кличуть її Манон. А більше мені нікого не треба.

-Я бачила, як на тебе дивиться мадам Палас, – за іншим разом озивається Манон. – Ота, що по освіті.

-Ми в різних вагових категоріях! Мадам Палас мене задавить своїм авторитетом, – жартує батько. – До того ж, вона навряд чи дозволила б тобі зустрічатися з Мішелем Мальбурно.

-Та хто б її взагалі питав?! – хмикає Манон.

-Так а я про що? Таким чином, нам ніхто не потрібний... – отак підсумовував Ніколас Плантад усі їхні розмови про його ймовірних пасій.

-Та й що на це скаже наша Кру? – питав батько уже подумки.

Сам натяк на обмеження свободи Манон сприймала як найдошкульнішу особисту образу. Тільки  Державний Закон Послуху слугував ще таким-сяким  авторитетом. Та підлягання під пункти Закону тріщало по швах. Батько сподівався, що Манон переросте підліткові вибрики й врешті-решт вгамується.

Мішель Мальбурно – син місцевого шефа жандармів. Серйозний, розважливий хлопчина. Торік він закінчив коледж у Вельєрі й тепер навчається у ліцеї Святого Йосифа в Осері за напрямком “безпека”. Через три роки Мішель зможе вступити до головної школи жандармерії в Діжоні й врешті-решт стати офіцером. Непогана партія для Манон. Хоча у Франції батьки давно вже не впливають на вибір своїх дітей, Ніколас намагався. Якщо з ним щось трапиться, він хоче бути спокійним за Манон. Мішель Мальбурно йому видавався надійним, відповідальним і гідним його “серденька”.

Сьогодні вранці, на оперативній нараді, мер повідомив заступників про випадки появи білої чаплі (чи чапель). І Ніколас отримав завдання їх відстежувати й виловлювати. Вздовж річки він розставив і замаскував понад два десятки пневматичних сіткометів. Вдома втома накрила його з головою. Манон була на тренуванні. Хотілося одразу впасти в ліжко, а згодом вже щось перекусити. Але на нього чекав “священний” ритуал, без якого мосьє Плантад не вкладався спати от уже десять років.

У них жила кружиця Кру. Кружиця – це самиця крука. Ніколас пояснював Манон, що її можна звати крукиня, кручиця, але кружиця – найліпше звучить. Вони підібрали птаху дуже давно. Біля річки. Маленька Манон зауважила дивного чорного їжачка – з пір’ям замість колючок. Він сунувся просто себе. Батько кинувся до того дива, ледь не забивши голову об сходи. Він обережно торкнувся пір’я. Істота показала голівку з чорним дзьобом і чорними ж вологими очицями. Це була поранена кружиця. Ніколас загорнув її в шарф і притис до грудей.  Манон тоді була трохи ошелешена, тому що їй не дозволяли завести навіть папуги. А тут батько пожалів якусь поранену ворону, як на перший погляд. А можливо, йому треба було вгамувати свій сум за мамою Манон, яка тоді ж таки померла. Так само собою склалося в голові у малої.

Батько й дочка ніколи не обговорювали тієї події, просто кружиця оселилася  у них і все. Жила вона у величезній золоченій клітці, оздобленій скельцями й блискучими дрібничками. Навіть на нозі носила срібне кільце з брязкальцем. Клітка стояла на нерухомому високому столі, щоб чорні очиці птахи були на рівні карих Ніколасових очей. У клітку була втулена розгалужена гілка, на якій Кру спала. Дверцята зазвичай були відчинені, і кружиця могла вільно пересуватися будинком. Птаха була спокійна й мовчазна. Свою прихильність вона демонструвала так: всідалась на плече Ніколасу або Манон і тулила свою голівку до їхніх гарячих скронь. Якщо між батьком і дочкою заходила суперечка, Кру тихенько крукала, й незадоволення якось сходило нанівець. Коли  ж хтось приходив, Кру ховалася в гіллі, на своєму дереві, а Ніколас накривав клітку білою кашеміровою тканиною.

Сьогодні він приніс птасі горіхів, насіння й соснових шишечок. Купував він усе це у біокрамницях. Збирати з дерев було суворо заборонено. Мосьє Плантад з ніжністю  насипав у годівничку гостинців, а потім сподівався на пташині лоскотні обійми. Кру, зазвичай люб’язна,  не поворухнулася. Вона спустила крила, заховала голову в пір’я і важко дихала. Ніколас торкнув маленьке калатальце. Повіки закритих круглих очиць ледь здригнулися. Кружиця посунулася вглиб клітки. Ніколас узяв кружицю на руки. Вона не стрепенулася. Тільки висунула голову й уткнула свій дзьоб у рукав його сорочки.