Сховок

Емма поверталася додому раніше, ніж зазвичай закінчувалися уроки в коледжі. Вона мала помаранчевий статус. Тобто якщо немає останнього уроку, можна йти додому. Зелений статус означає, що можна й на обід вийти на вулицю, відпочити вдома, і у”вікна” не сидіти у залі підготовки. А от червоний  означає, що треба перебувати в коледжі “від дзвоника до дзвоника”. Немає учневі ніякої довіри. У червоному статусі  з їхнього класу перебувало троє: Тео Дам’єн, Закарія Хаддад і Жад Ланглуа.

Тео Дам’єн – веселий і нерозважливий. Завжди стрижений наголо. Форвард у шкільній футбольній команді. Чесно кажучи, Еммі подобалося дивитися на нього у грі, як віртуозно від обходив суперників і забивав голи. Але Тео був не надійним. Міг пропускати тренування без поважних причин. І навіть на гру не прийти. Тому в третьому класі батьки відстежували кожний його крок за допомогою Life 360 за безкоштовним тарифом і підписали червоний статус. Слава Богу, що Мадлен і Жозе до цього не додумалися. До Life 360.

Закарію Хаддад остерігалися через його надто запальний характер. Він був увічливим, розумним, допитливим. З Марокко його сім’я потрапила в Іспанію. Він швидко вивчив розмовну іспанську. Мав на Ютюбі свій канал. Писав музику. Експериментував з відео. Емма була навіть підписана на нього. Але ніхто ніколи не знав, на що він може розізлитися. А Закарія так злився, що  ніхто не насмілювався його зачіпати – такий був некерований. Одного разу, коли він навчався ще в 6 класі, якась француженка на вулиці погладила його по кучерявій голові. Закарія примусив маму 10 разів змити йому голову й ладен був зняти із себе скальпа. Кричав, що йому смердять “її руки”. А коли  у 4 класі запідозрив учителя з французької мови у зневазі до себе, розбив собі руки в кров, гамселячи електричний стовп у дворі коледжу. Щоб убезпечити його, батьки підписали червоний статус.

А Жад Ланглуа мала червоний статус через заборону знімати відео суспільного життя Вельєра. Коли вона була не в школі, то знімала. Жад знімала зненацька й смішне. Навіть дошкульне. Знімала те, що, зазвичай, ховають від очей. Наприклад, Емма одного разу у стрічці ФБ, на сторінці міста, побачила, як під час заупокійної меси двоє онуків одного поважного померлого чоловіка хапали одне одного за причинні місця в притворі церкви. І хоч відео висіло буквально кілька хвилин, його подивилося 219 осіб. Жад заблокували, але вона радувала глядачів приватним чином, через чисельні месенджери, яких, до слова, Емма не мала. Прийомні батьки підписали Жад  червоний статус через особисте прохання мосьє мера Бруно Серпанта.

Емма думала про те, що всі її однокласники, навіть червоностатусні,  мають одну вагому перевагу над нею. Вони мають свій образ (як вона це називала). Свою асоціацію. (Еммі подобалося це слово – від нього віяло інакшістю). Вони можуть себе окреслити через вчинки. Навіть через емоції. Навіть через непокору. Закон Послуху в повній своїй силі торкався тільки тих, хто прийшов із лікарні Святої Терези, тобто її, Емми Лупе, і Хлої Соваж, яка часто хворіла і майже не відвідувала школу через чисельні огляди. Вони – вихованці лікарні, які пам’ятають себе з семи років. Чому Закон Послуху для них найсуворіша умова й найперша запорука життя поза лікарнею? Для них? Тих, кого насправді не існує. Емма болісно думала про це останнім часом. Думала... І не знала, кого запитати... А питання піднімалися з глибини її єства й тривожили, на давали спати, ятрили душу.

Чому вона, Емма, може бачити себе тільки у власних думках? Чому навколо неї витає глуха порожнеча? Чому вона не цікава для інших? Чому соромиться своїх думок і слів? Своєї зовнішності. Емма знала, що вона не потвора, – у дзеркало дивилася. Дівчина відчувала, що однокласники їй не вороги. Просто її, Емми, немає для них. Ніби вона в коконі. У вакуумі. У дикій самотності. Єдина істота, що якось цікавилася нею останнім часом – це біла чапля, що являється з чорного пера... Через шість днів Емма лягає у лікарню. Лупе кажуть – треба. А що їй лікують – Емма й сама досі не знає. На її запитання Мадлен відповідає “щось системне”.

Дівчина обійшла квартал, де стояв будинок з прямокутним оком. Упевнилася, що нікому до неї немає справи, і притулилася до знайомого місця металевого паркану. Прихована калитка подалася. Двір було захаращено ще більше. Купа сміття наближалася до причілку.  Павутиння розгойдувалося на вікнах густими сірими хмарами, як нитяні чохли для вловлювання поглядів.

Емма увійшла в будинок. Там уже було поночі. Дівчина увімкнула ліхтарик на телефоні й обережно піднялася на другий поверх. Сходи немилосердно скрипіли. Емма збиралася знову обшукати дитячу кімнату. Двоярусне ліжко, стіл, шафки. У шафках не було нічого, крім дрібного сміття. Лише в одній вона знайшла пластикову дошку, схожу на магнітну. У них така висить вдома на холодильнику. На дошці було щось написано. Емма присвітила. Маркер майже витерся, але вона розібрала слова: “... дар...нок для Валь під сх...ами... Див...сь що... в...а його н... побачила. Мама”. Мама... Емма кілька разів пробігла очима по написаному... Мама... У неї, Емми, також була мама. І вона також могла б писати їй листи. Набігли сльози. Емма знову перечитала. Тільки тепер до неї дійшов зміст написаного: йшлося про подарунок для Валь під сходами. А куди там під сходами можна покласти подарунок? Там нічого немає. Може, колись було?

Емма обережно спустилася вниз. Стіна була порожня. Під сходами –  звичайна ніша, замаскована дерев’яною панеллю. Над нею, як і скрізь, нависало павутиння. Емма постукала по дереву. Навела ліхтарик. Розсунула павутиння. То були дверцята, припасовані з такою точністю, що їх майже не було видно. Емма штовхнула їх – глухо. Швидше за все, вони відкриваються назовні. Треба чимось підчепити. Дівчина підійшла до кухонних шухлядок і знайшла там ніж. Вона обережно підсунула ніж під дверцята. Розбухлі від сирості й старості, вони ледь подавалися. Сама ще до кінця не усвідомлюючи, навіщо їй це треба, Емма вперто намагалася відчинити комірчину. Ніби подарунок Валь ще міг чекати там. А може, та мама заховала його, а Валь так і не отримала. Чи не отримав.