Непередбачуваний чинник

Директор головного державногоколеджу міста Вельєр Жан-Клод Менажер спостерігав зі свого кабінету, як до другого уроку стягується на подвір’я третій випускний клас. Цей клас був особливим для нього. По-перше, у ньому навчалися діти заступників мера міста. А це було відповідально. По-друге, клас соціально неоднорідний. А це складно. По-третє, інтернаціональний. А це вимагає високого фахового й морального  професіоналізму від його команди. А по-четверте, від того, як цей орієнтаційний третій клас складе іспити, залежить його майбутнє. За правилом обов’язкової у Франції ротації керівників навчальних закладів,  директор коледжу не може залишатися на одному місці понад дев’ять років.  А оце саме його, Жана-Клода Менажера, дев’ятий рік.

Коледж імені Хорхе Семпруна у Вельєрі був у пошані не тільки в регіоні, але й у департаменті. У Міністерстві мосьє Менажеру натякнули, що у випадку високих результатів в орієнтаційному класі, враховуючи поведінкову бездоганність коледжу та його активну участь в освітянських  заходах департаменту, йому можуть запропонувати керівництво великим ліцеєм в Діжоні чи Клуні. А це гроші. А це зв’язки. А це вплив. А йому лише 38 років. Правда, він і зараз має великий будинок поруч з коледжем, який йому надається за статусом і за який він ні копійки не платить. Так само, як і за комунальні послуги. Плюс премії, плюс доплата за роботу в регіоні з помірними соціальними труднощами. Але там... В Діжоні... Або в Клуні... Де історія заглядає тобі прямо у вікна. Де можна зустріти прекрасну француженку, про яку пишуть у книжках і знає весь світ, але яку він ніколи не бачив у місті Вельєр. Та й і взагалі ніколи не бачив - крихку, вразливу, ніжну, чарівну...

А ні... Насправді, було й по-п’яте! Був ще чинник, від якого залежала його, Менажерова, кар’єра. Найнепередбачуваніший (як не один раз попереджала на засіданнях Анжель Палас  – заступник мера з питань освіти). Десять років тому у Вельєрі сталася неприємність, що в паперах отримала назву “Різдвяний заколот”. З того часу місце дитини в класі (та й у міській спільноті) негласно визначалося тим, в якій родині вона виховується: у рідній, у прийомній, у прийомній через посередництво лікарні Святої Терези. Особливу увагу треба було звертати на другу, а надто третю категорію. Нібито саме ці діти можуть гіпотетично спричинитися до повторного заколоту. Чому? В інструкціях не писалося. За законом Послуху, усе, спущене згори, підлягало виконанню. Крапка. 

Отже, у його третьому класі з 25 учнів - 16 жили з рідними батьками, 7 – з прийомними і лише двоє до семи років знаходилися під наглядом лікарні Святої Терези. Але поки що він ні разу за дев’ять років не відчув якоїсь загрози закладу чи емоційної незручності з означеного боку. Тому й не узяв той чинник у розрахунок у принципі. Він і гадки не мав, яких таких негараздів можна очікувати від дітей другої і третьої категорії.  Інструкції про це нічого не писали. Отож, “по-п’яте” можна відкинути.

Коли мосьє Менажер підійшов з горнятком кисло-гіркої кави до вікна, у дворі вже сидів з планшетом, завісившись від усього світу чорним капюшоном, Габріель Маршан – майбутній лідер цифрового світу. Йому одному було дозволено на законних підставах користуватися планшетом. Коли у Габріеля забрати гаджет, з ним миттєво стається напад епілепсії. Але в цілому, користування телефонами у закладі суворо заборонено. Габріель жив у прийомній родині. Його батьки працювали на сталеливарному заводі.

Через лаву від нього сиділи футболісти Мусса Діоп із Сенегалу, Леон Леандр з Мартініки й Сулейман Уаттара з Кот-д’Івуару. Вони щось жваво обговорювали й реготали. Усі троє темношкірі, високі, рукасті-ногасті, м’язисті й веселі. Їхні наплічники завжди валялися під лавою. Живуть з власними батьками.

Згодом до них приєднався Себастіян Шанава – рудоволосий зеленоокий красень. Еко-делегат класу. Гуманітарій. Любить ходити в походи. З прийомної сім’ї, де батьки працюють на великому фермерському господарстві, яке постачає продукти до супермаркетів регіону.

Повільно тягне свої ризи Лукас Кошон – син заступник мера з водної політики та асенізації. Хлопець  товстенький, м’якенький і, чесно кажучи, грубенький. Особливо з дівчатами. Жовте, кольору брудного піску, рідке волосся. Вії й брови не позначені на обличчі, засипаному рудим ластовинням. Лукас ліг на вільну лаву, підклав під голову наплічник і заплющив очі – досипати.

Приєднався до гурту хлопців і Х’юго Одіар – син заступника мера з питань молоді та взаємодопомоги. Привітався з кожним за руку. Він – делегат класу. Врівноважений. Спокійний. Сперечається аргументовано. Підтримає будь-яку розмову. Речник класу на Радах.

Раптом усі хлопці, за винятком Габрієля Маршана, скрутили голови в один бік. Дівчина не йшла. Вона линула. Каштанове волосся, рівно підстрижене, сягає підборіддя й обрамлює порцелянове обличчя. У карих очах щось азійське. Тонкі губи. Великий рот. Але він так граційно рухається, що важко на нього не дивитися. Вона усміхається. Усім. Незважаючи на настрій, погоду й статус стрічного. Це Манон Плантад – найкраща учениця класу й коледжу, делегатка класу, донька заступника мера міста Ніколаса Плантада. Мосьє Менажер сам був трохи закоханий у Манон. Але його почуття не сягали над батьківські. Він розумів усі загрози. Хлопці миттю оточили прекрасну Манон і зав’язалася та невимушена розмова підлітків, де сміються не з жартів, а з натяків, вигуків, міміки й жестів.

Директора відволікли у справах. Він ще раз кинув погляд у двір, коли пролунав дзвоник з першого уроку. Біля кафетерію коледжу, притулившись боком до стіни стояла Емма Лупе. Туго заплетені довгі кіски (від маківки й по всій довжині волосся), натягнувши шкіру біля скронь, надавали їй схожості з китаянкою. Вона стояла самотня й чужа. Вона стояла так, ніби її тут не було. А її тут і не було. Бо, власне, Еммою її і не називали...  Що поганого може бути від Емми Лупе?... У директоровому животі неприємно заворушилося. Що він міг такого з’їсти?..