Перо

Емма йшла вздовж металевого муру й не бачила ні воріт, ні калитки. Складалося враження, що у двір можна увійти, якщо скористатися брамою сусідів, але там жили люди. І що їм казати? Вона сперлася на мур, роблячи вигляд, що порпається у сумочці. Той подався, і Емма, ледь утримавши рівновагу, опинилася у дворі. Хвіртка безшумно, але блискавично, закрилася. І металева огорожа знову стала щільною.

Двір був захаращений непотрібом, який викидали туди сусіди. Ніяких інших припущень щодо цього не могло бути, адже щойно дівчина увійшла, через високий дерев’яний паркан, який розділяв будинки, прилетіла каструля з оббитою емаллю, яка колись була жовтою.

Емма штовхнула вхідні двері. Вони легко подалися. Здивована, вона прослизнула всередину. Хоча, що там могло бути цінного, – в будинках, чиїх господарів вилучили п’ять, а то й десять років тому? Емма обережно ступала по підлозі, яка все ж здавалася їй не такою вже й брудною, якщо брати до уваги, що тут роками ніхто не жив. Видно, на першому поверсі колись була вітальня з вільним доступом на територію кухні. Емма зауважила щось у кутку, накрите поліетиленовою плівкою. Вирішила, що подивиться опісля, як огляне будинок. Перевірила. Води й газу не було. Електрики також. На плиті жирувала сіра пліснява, яка вже перетворилася на мох. Схоже, перед тим, як піти, у господарів щось збігло або розлилося. І вони забули витерти. З меблів лишилися порожні кухонні шафки та квадратний, як одоробло, дерев’яний стіл на іржавих ніжках. Емма зазирнула в духовку. Звідти з вітальним писком вискочила миша. Дівчина подивилася у вікно. Воно було щільно засноване павутинням. Але щось не складалося у голові. А вхід? Павутиння метлялося на візерунках дашка, а сам вхід був вільний від нього. Звичайні, припалі пилом двері – облуплені й старі. У них у будинку такі самі, хоч вони там і живуть.

На другий поверх вели дерев’яні сходи. З першого поверху було видно стіл, на ньому щось схоже на монітор, якісь обірвані дроти. Простір над сходами також був перевитий нитками павутиння. Це нагадувало пастку із лазерних променів, яку Емма бачила в кіно. Вона не стала розривати павутиння. Піднімалася, намагаючись не пошкодити нетривке полотно, наскільки це було в її силах. Сходи немилосердно скрипіли. Міцні поручні відокремлювали простір другого поверху від сходів. Без них можна було впасти сторч головою просто у вітальню.

Нагорі всі кімнатні двері були зняті з петель. Якісь тулилися до стін. Якісь лежали просто долі. Емма позазирала в кімнати на відстані. То – туалет. А там, видно, якась майстерня. Інструменти розкидано скрізь. Ото спальня. Лишився остов від ліжка. Усі кімнати, як водиться, у павутинні. Задзвонив телефон. Емма взяла слухавку.

-Ти де? – почула голос Мадлен.

-На лаві, біля річки, – збрехала Емма.

-Включи відеозв’язок, – попросила Мадлен.

Емма похолола. Але не включила.

-Ну?! – підганяла Мадлен.

-Я стараюсь, але не виходить. Телефон глючить. Він же у мене старенький.

-Добре, – заспокоїлася Мадлен. – Час вечеряти.

-Я не хочу, Мад.

-Щоб о дев’ятій була у ліжку. Чуєш?

-Добре. Не хвилюйся. Бувай!

-І стій! На дощ збирається. У тебе на дощ завжди загострення! Краще тобі поспішити.

-Добре. Я скоро, – пообіцяла Емма.

Вона виключила телефон. Хотіла покласти на автоматі в сумку, але телефон пролетів повз кишеньки, вдарився об кросівок й відрикошетив у спальню, під ліжко. Емма обережно увійшла, нахилилася забрати телефон і побачила з-під ліжка іще двоє дверей. Зачинених. Оскільки досі нічого цікавого не трапилося, Емма сміливіше підійшла до ближчих і ледь прочинила їх. Кімната була порожня. Схоже, там колись сушили білизну. Напливали сутінки, але дівчина зауважила, що угорі, під стелею, висить щось чорне, як кокон. Чи як конус. Можливо, така люстра була. Емма причинила двері. Лишалися ще одні. Зазирнула і зрозуміла, що саме ця кімната дивилася на набережну прямокутним оком.

Двоярусне ліжко. Шафки. Маленьке кріслечко. Тут жили діти. Письмовий стіл стояв саме навпроти розбитого вікна.  Емма позаглядала у шухлядки. Паперів немає. Якісь дрібниці – бусинки, бісер, бантики, частинки лего, олівці. Схоже, це належало дівчинці. У іншій – солдатики, плей-мобілі, пірати. А це вже хлопчаче. Які вони були, ці діти? За що вилучили їхніх близьких? Емма відкрила тумбу під кришкою стола. Там – суха трава, гілочки, якісь плоди, насіння. Емма мало на цьому зналася. Курс “Природа” нині не актуальний і навіть шкідливий. “Заразний і згубний”. Щось таке пишуть на щитах. Емма полізла в глибину. Її пальці зачепили якусь мотузку. Вона потягла за неї і витягла сумку. З лози. З такої раніше у місті робили стільці. Таких багато по будинках. Але нині вже не роблять. Не ризикують типу. Емма зазирнула в сумку. Пахнуло прілим, перестояним. Але цей запах здався їй навіть приємним. Вона понюхала сумку, і в сумці, і навіть у тумбі. Перед очима майоріли якісь кольорові плями; пересувалися дивовижні форми, що перетікали в інші. Вони нічого не нагадували, але щось розбуркували в глибині єства, до чогось торкалися, забивали дихання. Може, це хвороба? Емма витягла із сумки велику пір’їну... Такий великий птах. Нині їх майже немає у містечку.

Сутінки з’їдали предмети, і Емма змушена була скористатися ліхтариком телефону. Пір’їна була чорна, блискуча. Борідки щільно прилягали одна до одної. Емма притисла  їх пальцями до стрижня і провела спочатку вгору, а потім униз, як проти шерсті. Перед очима щось біло майнуло. Емма  відсахнулася. А потім провела по перу знову і знову, намагаючись торкнутися  кожної “щетинки”. Прямо перед нею, у чорному отворі прямокутного ока, з’явився   білий птах із довгим червоним дзьобом. Він самотньо длубався у річці в кущах Водяної  примули, допоки не вбгався у чорну пір’їну.