Розділ 31

Першим схиляється в поклоні… сам Сінн. Це, мабуть, навіть логічно. Зрештою, саме завдяки його зусиллям я зараз тут стою. Але все одно його уклін здається мені нереальним… просто неможливим… це ж Сінн.

Та він справді кланяється. Мені. Як королеві.

А потім один за одним опускають голови й гнуть спини королівські радники. Тут тільки Делберта бракує. Цікаво, голова Ковену знає про те, що відбувається?

З ледь помітною підбадьорливою усмішкою схиляється переді мною і магістр Райнар, а за ним підлесливо згинається позеленілий Гусак Занкор. Та я відзначаю це лише мигцем, бо очима шукаю того, чия реакція для мене зараз, мабуть, найважливіша за всі інші.

Наші з братом погляди зустрічаються. Він дивиться на мене, здається, цілу вічність, хоча насправді минає лише кілька секунд. Я не можу навіть уявити, що він зараз відчуває. І геть не знаю, чого від нього чекати. У світлих очах, так схожих на мої, вирує гроза: там біль і сум’яття, там нерозуміння і гнів. І співчуття, що вибиває ґрунт із-під ніг. До мене.

− Хай живе Володарка Аєталь! − вимовляє він і теж повільно схиляється в поклоні, визнаючи мою владу. Ставлячи цим рішучу крапку.

Секунди плинуть, хоча мені й здається, що час зупинився. Ось саме зараз, у цій миті, коли магія буквально розпирає мене, даруючи відчуття всесилля; у цій миті, що назавжди визначає мою подальшу долю і, можливо, долю цілого Еббона.

− Я приймаю свій обов'язок і спадок! – гучно й чітко вимовляю те, що мушу.

Залишається лише дещиця. Переборовши огиду, що скипіла всередині, я сідаю на королівський трон. Треба буде змінити цю мерзенну золоту громадину на щось інше.

− Можете підвестися, − кидаю сухо. І коли всі один за одним розгинають спини, продовжую підкреслено рівним тоном, запозиченим у наставника: − Занкоре, викличте гвардійців, аби винесли звідси тіло. Раднику Езро, за годину я чекаю від вас звіту про те, як Служба держбезпеки та вся Таємна Канцелярія, підконтрольні вам, проґавили згубний вплив на короля Вальдара, який і призвів до його божевілля та всієї сьогоднішньої ситуації.

Цього удару я завдаю навмання, але з того, як сіпається безпечник і як схвально звужуються очі Сінна, розумію: я влучила в яблучко і все зрозуміла правильно.

− Раднику Хатріле, будьте ласкаві, організуйте сьогодні ввечері засідання Королівської Ради, скажімо, на шосту годину. І не забудьте покликати магістра Делберта. Рада потрібна мені в повному складі, − останню фразу я вимовляю, не приховуючи сарказму, і з вдоволенням відзначаю, як винувато ховають очі деякі вельможі. Далі переводжу погляд на ректора Академії. − Магістре Райнаре, у мене до вас особисте прохання. Напишіть, будь ласка, листа моєму дядькові барону Аддору з проханням негайно з'явитися до столиці.

Маг з розумінням киває.

− Звісно, ваша величносте. Зроблю це зараз же. Чи можу я бути вам ще чимось корисним?

− Швидше за все, можете. Я озвучу свої прохання пізніше, − із грудей рветься розгублене зітхання, та я не дозволяю собі такої розкоші, як вияв справжніх почуттів.

− Я завжди до ваших послуг, моя королево, − ректор кидає пильний погляд на Сінна, що застиг там де й стояв. Потім знову дивиться на мене. − Думаю, зараз мені варто негайно повернутися до Академії, аби запобігти будь-яким неприємним ситуаціям, пов’язаним зі зміною влади. Сподіваюся, ви знайдете час для приватної розмови зі мною найближчими днями?

− Звісно. Я надішлю вам запрошення, − вдячно йому всміхаюся. − Можете йти, магістре.

Ректор шанобливо вклоняється мені, перш ніж піти. Чи звикну я до цього колись? Напевно. Можливо, навіть скоро.

Але як же дико. Я дивлюся йому вслід, а потім кілька секунд мовчки спостерігаю, як королівські гвардійці, марно намагаючись удати незворушність, виносять із тронної зали тіло короля Вальдара. Слідом за ними, звісно вклонившись, виходить і Езра. Звіт сам себе не напише, так.

А я з тугою думаю про те, що головного безпечника мені треба буде міняти. Знати б ще, на кого. Знати б, що взагалі мені зараз робити. На кого покластися?

Відпускаю решту радників, виганяю геть принишклого секретаря, якого вже найближчим часом щонайменше звільню під три чорти, щоб більше не бачити його мерзенну пику.

У залі перед троном залишаються тільки мій брат і мій наставник. Причому не схоже, щоб таке сусідство їх тішило.

− Ріку, нам треба буде поговорити. Залишайся, будь ласка, у палаці. Я… трохи пізніше знайду тебе. А зараз… іди. Я маю багато чого обговорити зі своїм міантором… наодинці.

− Як скажеш, сестро, − рівно відповідає мені Рік і йде, метнувши наостанок похмурий погляд на Сінна.

Ми залишаємося одні. І я щосили намагаюся відкинути емоції, що досі збивають із пантелику, відсікти зайве, не звертати уваги ні на щемку, безглузду закоханість у цього чоловіка, що розриває мене на шматки, ні на болючі припущення, аби просто… розібратися.

− Магістре… − тут голос мене трохи зраджує, ледь помітно зриваючись. Стиснувши губи, на мить заплющую очі, щоб опанувати себе. − Магістре Сінн, чи правильно я розумію, що ви родом із Веріди?

− Так, Таллі, − підтверджує він, похмуро розглядаючи мене.

− І моє сходження на трон Еббона входить в інтереси вашого імператора? − ставлю я нове запитання.

− Сандер і справді вирішив підтримати законну спадкоємицю.

Угу, твоїми руками, судячи з усього.

А далі що? Нова пропозиція шлюбу, інакше війна? Хоче отримати Еббон як моє придане? Ну-ну.

І як сюди вписуються всі ті поцілунки та заява Сінна, що він достатньо родовитий, аби претендувати на мене? Вирішив потягатися зі своїм правителем? Як цікаво.

І таки ж зумів пробратися мені під шкіру. Зумів якось… Ха!.. І не робив же нічого такого. Просто торкався, просто дивився, просто цілував. Просто заявив, що вирішив бути поруч зі мною. Хм. Вирішив він! Сказав, що я його приваблюю… як розумна й сильна. А чого ж він тоді мені, такій розумній та сильній, правди не сказав? Як мені йому довіряти після цього?