Розділ 30

Сінн не прийшов.

Чомусь саме ця думка найбільше муляла, непокоїла і не давала мені спокою весь той час, що знадобився моєму почесному конвою, аби доправити мене прямісінько до палацу. Мого палацу, до речі. Принаймні за правом крові та магії.

Я не стала робити «дурниць», не стала порушувати наказ короля. І на це була щонайменше одна вкрай вагома й важлива й для мене причина − друзі, котрі рішуче стали за моєю спиною і, на мій превеликий подив, були готові битися зі мною пліч-о-пліч навіть із королівською гвардією, як билися вже у Форседі з найманцями.

Допустити це − означало б накликати на друзів королівський гнів. Неприпустимо, одним словом. І зовсім не потрібно. Тому я дуже постаралася показати, що все гаразд, нічого незвичайного не відбувається і не треба мене виручати.

Ну, подумаєш, батько з конвоєм додому викликає. Батько ж все-таки, поки не доведено іншого. Що він мені зробить?

А й справді, що? От дуже цікаво.

Під пильним оком Занкора я взяла свій плащ, взулася в чоботи й вийшла в коридор до конвоїрів, не забувши перед цим попросити Морта, аби він наглянув за моїм страховиськом, поки мене не буде.

А тоді покликала Сінна. Подумки посилала йому прохання прийти, поки крокувала коридором, спускалася сходами, виходила на морозяне повітря і разом із Ріком та нашим супроводом перетинала академічний двір. У відповідь нічого не відбувалося. Чи то мені нічого не загрожувало, чи то він не чув.

І це викликало подив, змушуючи будувати найнеймовірніші припущення. Але страху не було. Як і надмірного хвилювання. Можливо, через незмінне відчуття, що вся ця ситуація деким вправно спровокована. Та й зрештою, я ж далеко не беззахисна. Чого вартий лише той факт, що мені підкоряється Зірх і палац Еббоні?

А от чого від мене знову хочуть − дізнатися цікаво. І від Ріка, адже його теж викликали до столиці.

До того ж, якби король мав намір мені якось нашкодити, то хіба став би влаштовувати ось усю цю прилюдну показуху? Те, як ми йшли до будівлі порталів, бачила ледь не вся Академія. А ректор Райнар, який зустрів нас у головній портальній залі, і поготів заявив, що теж піде з нами до палацу, аби дізнатися, навіщо його величності знадобилися його адепти. Занкор скривився, невдоволено підібгавши губи, але заперечувати не став.

У палаці Рік одразу ж мовчки запропонував мені руку. Я не стала відмовлятися.

Тож до тронної зали ми заходимо разом, рука об руку, одразу заслуживши цим злий примружений погляд короля Вальдара і здивовані переглядини майже повним складом присутніх радників.

Я ж знову посилаю ментальний поклик своєму наставнику. Може, він не чув? Може, мене знову якось заглушили? А може, на нього напали, щоб затримати? Щось мені вже неспокійно стає. Він, звісно, весь із себе Сінн, але ж не безсмертний.

Гвардійці з бойовиками залишаються за порогом. Занкор із магістром Райнаром заходять слідом, але залишаються біля дверей, що зачинилися з якимось фатальним гуркотом.

Чіткий звук наших із братом кроків у тиші загального напруженого мовчання гостро нагадує мені день мого прибуття з Адарина. Тоді мене ледь не відправили на смерть. Чого чекати сьогодні?

Зупиняємося перед троном. Схиляємо голови.

− Батьку, ми з сестрою прибули, як ви й наказали, − першим порушує тишу Рік. − Чи можемо ми дізнатися, що стало причиною настільки наполегливого запрошення?

− Я бачу, ви вже встигли зговоритися? − злісно кривиться король. − Спритно ж вона тебе обкрутила.

Краєм ока я помічаю, що багато хто з присутніх здивовано перезирається між собою. Мабуть, навіть найближче оточення Вальдара вважає, що поводиться він… надзвичайно дивно. Та й сам якийсь дивний. Я, звісно, не беруся стверджувати, що бодай якоюсь мірою його знаю, але важко не помітити мертвотну блідість і змарніле обличчя із запалими очима. Та й самі очі здаються скляними. Невже нездужає «таточко»?

− Я не зовсім розумію, що ви маєте на увазі, батьку, − спокійно зауважує Рік, теж похмуро приглядаючись до короля, що сидить перед нами. − І не бачу нічого осудного в тому, що ми з сестрою змогли знайти спільну мову, попри довгі роки розлуки.

У його голосі чітко чути натяк на те, кого він вважає винним у цій розлуці.

− Сестрою, кажеш? − буквально випльовує Вальдар. − Знав би ти, кого називаєш сестрою!

Немов під дих ударив. Я знаходжу в собі сили не здригнутися, але пальці на лікті Ріка все ж конвульсивно сіпаються.

− Поясніть, батьку! − всього на частку секунди випереджає мене розлючений брат.

− А що тут пояснювати? − вишкіряється в божевільному вискалі його величність. − Твоя так звана сестра − сестра тобі лише наполовину. Вона бастард, нагуляний королевою Мілрет ще до нашого з нею шлюбу.

Крізь шум у вухах чую обурені вигуки підданих. Відчуваю шкірою їхні приголомшені погляди… відчуваю, як кам’яніють м’язи людини, що стояла поруч зі мною ще секунду тому як рідна. І намагаюся прибрати руку, але Рік раптом рішуче стискає мої пальці, зупиняючи. Даруючи бодай якусь точку опори.

Я не розумію, що зараз відбувається. Навіщо все це?! Навіщо ось так?! Мене доправили до палацу, щоб прилюдно вилити на мене цебро бруду, показати мені моє місце… принизити?! Та чи приниження це − переконатися нарешті, що ця мерзота мені не батько?

З його горла, наче каркання, виривається злостивий сміх.

− Дякую за правду, ваша величносте, − дивлюся йому в очі, не ховаючи презирства. Свідомо нагнітаючи в собі магію. Готуючись відбити будь-який удар. − Я щаслива знати, що в мені немає ані краплі вашої крові.

− Ах ти тварюка невдячна! − Вальдар схоплюється з диким ревом із трону. − Дарма я дозволив тобі жити!

Робить крок до мене, стиснувши величезні кулаки. Очі палають божевільною люттю. Рот перекошений, як у скаженої тварини.

Що ж, мирно цей мій візит до палацу точно вже не завершиться. І де ж ти, Сінне? Невже не чуєш мене знову?

Ой не вірю!

Чи може… може ти кинув дресовану принцесу в саму гущу подій, які сам і спровокував, і вмив руки, дозволяючи подіям розвиватися так, як тобі треба, а мені залишив випливати, як умію? Добре! Випливу!