Розділ 29

Маленький негідник до мами відмовився повертатися категорично. Я добрих пів години намагалася запхати тасгарчика у вольєр, а він упирався і ліз мені на руки назад, або взагалі біг слідом, якщо я не велася і намагалася просто піти.

Та ще й Бісівка, замість того, щоб забрати своє цуценя, як вона зробила минулого разу, зараз ось спостерігає за нашою з ним метушнею абсолютно байдуже. Розляглася біля входу в будку, не випускаючи інших своїх дитинчат, і дивиться. Мені навіть якась насмішка в її полум’яно-червоних очах ввижається.

− І що це з нею? − обурено цікавлюся я у мерта Саегера, який весь цей час сидить осторонь і, до слова, теж позирає на мене, ледь не підсміюючись.

− Він хазяйку свою визнав, прив’язався вже. Бісівка це чує, от і не втручається у ваші з’ясування стосунків, − знизує плечима гірник із лукавими смішинками в куточках очей. − Можеш не старатися, все одно за тобою побіжить. Малюк ще зовсім, прив'язка у них сильна.

− Тобто як «хазяйку»? − розгублено витріщаюся я на поважного мерта. Такої відповіді я точно не очікувала. Сходила в розплідник, називається.

− Як-як, − крякає доглядач, підводячись на ноги. − Я ще минулого разу припустив, що так буде. Вони ж магічні тварюки, їх від самого створення перевертні виводили для захисту своїх домівок і сімей. От і навчилися прив’язувати до господарів, щоб служили краще, на допомогу завжди могли прийти. І найліпше це завжди виходило, якщо цуценя саме хазяїна, ну чи хазяйку собі вибирало. Ось тебе і вибрали.

− Але я не перевертень, − ошелешено повідомляю Саєгеру, а малий захисничок, скориставшись тим, що мене відволікли, знову спритно забирається мені на коліна, ще й хвостом руку для певності обвиває, щоб уже напевно показати свої власницькі замашки. І хто тут, називається, хазяйка?

− Це ти йому скажи, − хмикає мерт. − Забирай уже малявку у свою кімнату. Він у місці, де ти мешкаєш, має заспокоїтися і злізти з рук. Годувати можеш приходити сюди поки що, а потім розберемося. Я коменданту поясню, що й до чого. Порадою, якщо що, допоможу. Але ти все-таки зі своїм наставником ще проконсультуйся, як його виховувати правильно. Допомоги в дресуванні попроси.

Словом, ніхто моєї думки питати не став. Особливо сам вихованець. Оце Дуан потішатися буде.

Йдучи до гуртожитку з теплим тільцем тасгарчика за пазухою, я намагаюся уявити, як проситиму Сінна про допомогу ще й із вихованням цього малюка. Якось дивно це сприймається на тлі наших нещодавніх розмов та його озвучених намірів.

Хм. Навіть можу уявити, як він подивиться на мене своїм примруженим багатозначним поглядом і видасть щось особливо уїдливе на тему того, хто з малюками має няньчитися.

А може, й не видасть.

Останні дні показали, що мій наставник може бути вкрай непередбачуваним. Я вже мовчу про те, що досі поняття зеленого не маю, хто він такий насправді.

А тут ще, виявляється, що тасгари його слухаються і бояться. Це, звісно, не обов’язково вказує на кров перевертнів − слухаються його майже всі, кого я знаю − але все одно на певні припущення наштовхує. Є в ньому щось дивне, хиже, іноді аж до дрижаків. Може, і мене тасгари прийняли так добре через зв’язок із ним?

Немов на підтвердження моїх думок, тасгарчик мило позіхає і заривається вологим носом мені під пахву.

Я саме підходжу до сходів гуртожитку, давно вже знявши «відвід очей», аби ні на кого випадково не наштовхнутися. Надто вже людно стало о цій порі. Не хочеться ухилятися від адептів, які мене не помітили.

− Тайро? − чую позаду окрик, судячи з голосу − Морта. − Зачекай на нас.

Доводиться зупинитися й озирнутися. Ну, от і настав час для дружніх кпинів. О, та тут уся компанія. І Дуан, і Гант, і Онора, чомусь набурмосена. Хіба що мого брата бракує. До речі, треба буде обов'язково побачитися з ним сьогодні.

− Доброго ранку всім, − усміхаюся друзям. А я таки рада їх бачити. І навіть вже встигла скучити. − Ви з їдальні?

− Так. А ти чому не прийшла? − цікавиться Морт із надто вже вимогливим виглядом. Оце квочка на мою голову.

− Вибач, «матусю». Я була зайнята. Зараз забіжу до себе й обов'язково піду снідати, − повідомляю з покаянним виглядом, викликаючи сміх у решти хлопців.

− Вічно ти зайнята, − пирхає Дуан, але нічого більше сказати не встигає, бо з-під поли мого плаща висовує носа мій маленький захисник, ще й сопе невдоволено, обводячи поглядом усю нашу компанію.

− Це що? − в Онори аж щелепа відвисає, втім, як і в інших. А очі стають великі-великі. − Цуценя тасгара?

− Ти поцупила з розплідника мале страховисько? − зі смішком цікавиться Дуан.

Ну звісно. Хіба ж він може не підколоти, зараза? Ще й головою осудливо хитає. Ну-ну.

− Так, уяви собі, − вишкіряюся я в передчутті. − Ідея натренувати його хапати тебе за худющу дупу ось уже тиждень буквально не дає мені спокою. Сьогодні ж за це візьмуся. Він у мене кмітливий, гадаю, вже завтра знатиме, що робити, коли ти з’явишся поруч.

Найцікавіше те, що тасгарчик і справді з якоїсь однієї йому відомої причини зосереджує увагу на хлопцеві, змушуючи того позадкувати. Ще й носа зморщує, видаючи застережливе гарчання. Моя ж ти бусічка.

− Гей, ти що, серйозно? − якось уже менш упевнено бурмоче Дуан.

− Ага, − підморгую йому. − Серйозніше нікуди.

− Слухай, Тайро, а справді − звідки в тебе цуценя? − оговтується Онора, з цікавістю розглядаючи грізного малюка.

На нас уже починають озиратися інші адепти, що снують біля ґанку, тому я змушую тасгарчика сховатися назад під плащ і обводжу друзів веселим поглядом.

− Довго розповідати. Його треба в кімнату віднести, влаштувати там. А мені ще не завадило б поснідати.

− Маю ідею. Давай ми тобі сніданок у кімнату принесемо, а ти нам за це про все розповіси, − змовницьки підморгує Гант.

Я задумливо дивлюся в бік головного корпусу, потім на хлопців.

Приваблива пропозиція. До їдальні я можу й не встигнути, особливо, якщо мій малюк вирішить покапризувати. А мені з моїми навантаженнями харчуватися треба нормально.