Розділ 28

Вмостившись на тюку з підстилкою і чухаючи за вухом Пітча − одного з наймолодших і чомусь найласкавіших до мене самців у розпліднику, я з цікавістю та замилуванням поглядаю на вольєр Бісівки. Молода мамка якраз вийшла поїсти й вляглася біля будки з величезним шматком м’яса.

А навколо неї крутяться вже підрослі малюки, теж намагаючись відгризти по шматочку від маминої здобичі. Такі кумедні. П’ять клубочків сіро-білого хутра з колючими хвостиками та помаранчевими вогниками очей. Здається, я навіть упізнаю того, що заліз мені на руки минулого разу. Он той, що так і намагається підібратися ближче до решітки вольєра, але його раз у раз зупиняє застережним риком пильна матуся.

Я мала рацію, коли вирішила прийти сюди. Допомагаючи небагатослівному мерту Саєгеру нагодувати його підопічних, а потім просто проводячи час в товаристві молодих тасгарів, які розправилися зі своїми порціями швидше за всіх, я багато чого встигла обдумати.

Скільки б моїх думок і навіть снів не займав Сінн, як би мене не тривожили його мотиви та мої до нього почуття, насамперед я зосередилася на питанні значно важливішому й по-справжньому пріоритетному, від якого надто багато залежить: «Хто я і що мені з цим робити?»

Після вчорашнього візиту до палацу, після того, як подивилася ще раз в обличчя тому, кого все життя вважала своїм батьком − батьком, який мене покинув, відіслав в Адарин геть з очей, − усе в мені тепер буквально волає, що це абсолютно чужа мені людина. Кровно чужа.

Може, мені просто так хочеться думати. Може… Але цю думку вже неможливо витравити з моєї голови. Я не його донька. А отже… отже, я бастард королеви Мілрет від невідомого чоловіка. Від когось, кого вона, можливо, кохала, але чомусь не змогла бути з ним. До того ж мій справжній батько, швидше за все, був дуже сильним магом. Бо мій потенціал значно вищий, ніж у Ріка.

А для короля Вальдара я не лише реальна конкурентка за владу і трон, але й дитина коханої жінки від іншого. Та, що відібрала спадок у Ріка, його рідного сина.

Якщо це справді так, то він мене не просто не любить. Він мене ненавидить. І буде тільки радий знищити. Принаймні берегти мене точно не збирається.

Власне, всі його дії − лише тому підтвердження. Варто тільки згадати, чого мені коштувало приборкати в дитинстві свою силу без підтримки родових захисних артефактів. І те, як безжально він наказав мені пройти ритуал із Зірхом без будь-якої підготовки, а потім тренуватися з ним лише за два тижні після того. Якби не Сінн, я б не впоралася.

Звідси напрошується очевидний висновок: поки король розраховував, що я буду слухняною його волі, покірно прийму роль щита і не буду реальною загрозою його владі, його величність моє існування просто терпів через необхідність. А тепер от навіть не знаю.

За логікою, я все-таки йому потрібна. Потрібна всьому королівству. Загроза від Імперії − це не жарти, а Рік ще не скоро відновиться після невдалого ритуалу, щоб спробувати знову. Якщо мене раптом не стане, у разі вторгнення перевертнів буде просто нікому активувати й тримати магічний заслін, що захищає Еббон, і очолити військо. Для цього потрібен той, хто прийняв спадок Владарів і підкорив Зірх.

Щоправда, виникає інше питання: а чому імператор Сандер, якщо вже наче вирішив завоювати нас, не скористався всією цією ситуацією раніше? Чого чекав? Повноліття спадкоємця?

Дивно якось.

Якщо це справді за його наказом убили мою матір, то навіщо було стільки чекати? Припустімо, спочатку кордон ще якийсь час був достатньо насичений її силою, щоб стримувати завойовників, хоча я в це не дуже вірю.

Але що потім? Навіщо він зі своїми військами пішов на схід, подарувавши Еббону тимчасове затишшя? Уже стільки років минуло. Не в’яжеться все це. Не вкладається в голові.

Дядько ніколи прямо не казав цього, але я знаю, що він сильно сумнівається в тому, що імператор Сандер винен у смерті моєї матері. Мало того, дядько, здається, взагалі не вірить у це. А я… я не знаю, що думати. Я не знаю правди. Адже все-таки існує ймовірність, що винен дійсно правитель Веріди.

А якщо не він, то хто? Кому була вигідна її смерть? Чоловікові? Але ж він кохав її. Я пам’ятаю це. Здається.

Вірити своїм спогадам п’ятнадцятирічної давнини, з огляду на мій тодішній вік, тепер уже взагалі складно. Це навіть здається нерозсудливим.

Може, те його нерозділене кохання стало ненавистю? Таке теж буває. 

І тепер ось імператор Сандер просить моєї руки. Чоловік, який усе-таки може бути вбивцею моєї матері. Це… це якийсь злий жарт долі. Або чийсь дуже дивний і страшний план, якого я не розумію.

А ще Сінн… Його зізнання в тому, що він хоче мене. Його слова про рішення бути поруч. Обладунок, схожий на Зірх. І суцільні таємниці, що оточують мого наставника. Як до всього цього ставитися? Що думати? У що вірити? І що робити з тим, що вірити хочеться саме йому?

Боги, як же все заплутано. Треба засісти за історію мого роду. Прочитати все, що знайду про Лотара Еббоні. Можливо, натраплю на згадки про його побратима, або того, кому мій предок урятував життя. Мають же бути бодай якісь відомості.

Зітхаю, обіймаючи за шию Пітча, який вткнувся лобом мені в груди. Тасгар піднімає голову, заглядаючи мені в очі, ніби відчуваючи моє душевне сум’яття. І несподівано лиже в підборіддя, змушуючи здивовано розсміятися.

− Ех, хлопче, ну чому люди не такі прості в розумінні, як тварини? − питаю я, гладячи його по шиї.

− Тасгари теж не такі прості, як здаються, − хмикає Саєгер, проходячи повз. − Це тебе вони прийняли. Ластяться онде. А до всіх інших насторожено і навіть агресивно ставляться. Навіть із деканом вашим не такі привітні, побоюються його.

− Із деканом? − здивовано підіймаю я голову. − А він тут до чого?

− Так це ж він перших тасгарів Академії подарував, − пояснює завідувач розплідника. − І дресувати їх іноді допомагає. Слухаються воно його, бісові діти. Навіть найагресивніший молодняк одразу шовковим стає, варто Сінну строго зиркнути, чи гримнути.