Розділ 27

От добре, що я в цей момент нічого не їм, інакше точно б похлинулася. А так лише очі на лоб полізли. Сьогодні магістр явно вирішив мене доконати своїми одкровеннями. Та ще й зовсім не тими, на які я сподівалася. Виходить, он воно як? Виходить, він уже все вирішив? Ну-ну, подивимось.

− Тож можеш у той список навіть не зазирати, − наче щось цілком очевидне, веде далі Сінн, зосередивши всю увагу на їжі.

Страви на столі, до речі, просто неперевершені. Кухар у мого міантора чудовий. Зрештою, від такого продуманого й вимогливого типа дивно очікувати іншого. Напевно, у нього всі слуги по струнці ходять, перетворившись на невидимок.

− А де, до речі, цей список? − згадую я про хитрістю здобуту папку. Не пам’ятаю, щоб Сінн тримав її в руках, коли ми йшли із засідання Ради.

− Я перекинув порталом до себе в кабінет. Завтра вивчу детальніше і звірю зі своїми даними, − чую у відповідь.

− Я теж погляну, − повідомляю наставнику впевнено. Що я, дарма її добувала?

− І навіщо? − на мене спрямовується погляд, сповнений похмурого невдоволення.

− Цікаво, − усміхаюся, безтурботно знизуючи плечима. – Може там навіть хтось вартий уваги знайдеться. І ще хотіла спитати… Магістре, а що ви знаєте про імператора Сандера? Лист із пропозицією від нього справді був?

Сінн примружується, вивчає мене пару секунд, і в очах спалахує вже знайомий вогник. Небезпечний. Роздратований. Але це чомусь лише розпалює мій азарт наполягти на своєму.

− Лист був, − повідомляє він рівно. − Сандер справді просив твоєї руки в обмін на мирну угоду й отримав досить недипломатичну відмову від короля Вальдара.

− А звідки у вас ця інформація? − здивовано вигинаю я брови.

− У мене багато джерел і способів дізнаватися потрібні мені відомості, − знову ухиляється магістр від прямої відповіді. − Ти питала, чому мене бояться. Це одна з причин. Я вже багато років надаю Ковену свої послуги в ролі…

− Ката? − закінчую я за нього речення, коли чоловік робить паузу, аби підібрати потрібне слово. Підозрюю, зовсім не це.

− Можна і так сказати, − киває він, кинувши на мене пильний погляд і явно оцінюючи мою реакцію. − Моєї допомоги просять тоді, коли інші впоратися з проблемою не можуть. Але не завжди для розв'язання цієї проблеми я вдаюся до найбільш радикального методу. Менше з тим, за мною закріпилася певна репутація.

− Яка? − я дуже стараюся, щоб мій голос звучав рівно. Попри холодок, що пробігає хребтом, мені потрібно знати правду.

− Вважається, що ті, хто стає на моєму шляху, довго не живуть, − вимовляє він лячно байдуже. І я щосили намагаюся не піддатися внутрішньому дрожу, пам’ятаючи про те, що мої емоції читають. Натомість свідомо спрямовую думки в інший бік.

Те, як звично різкий і холодний Сінн підбирає слова, наштовхує мене на очевидну думку: навряд чи ще хтось колись смів вимагати від нього відповіді на такі запитання. І вже те, що він мені бодай у врізаному варіанті на них відповідає, можна вважати вагомим доказом… чого? Серйозності його намірів? Того, що я справді маю право питати? Мені хочеться розібратися в його ставленні до мене, але чи готова я розбиратися у своєму власному? Точно не зараз.

Краще спитаю інше.

− Навіщо потрібна була сьогоднішня провокація? Адже справа не тільки в демонстрації того, що я під вашим захистом?

Наставник хмикає, чомусь хитаючи головою. Мені навіть ввижається в його емоціях легка прикрість.

− Скрізь шукаєш підступ, так, принцесо?

− А не варто? − вигинаю я брову.

− Час покаже, − криво всміхається він. Пару секунд мовчить, роздумуючи, і веде далі: − «Провокація» − досить влучне визначення. Хтось в оточенні короля веде дуже брудну гру. І надто добре замітає сліди. Це може затягнутися надовго…

− І тому ви вирішили розворушити осине гніздо, щоб змовники почали діяти активніше і менш продумано, − киваю з розумінням. Приблизно щось таке я і припускала. Дратує лише те, що провокація була моїм коштом, але я, звісно, теж не проти, щоб ці покидьки себе виказали й отримали по заслугах.

− Саме так, − погоджується Сінн. − Думаю, зайве тобі нагадувати, що тепер ти маєш бути гранично обережною. Я зі свого боку обіцяю, що триматиму тебе в полі зору постійно, аби мати змогу прийти на допомогу в будь-яку мить. І... не поспішай довіряти братові.

− Він те саме каже про вас, − із сарказмом зауважую я.

І вони обоє мають рацію, кожен по-своєму. Тільки мені від того не легше.

− Не здивований, − абсолютно спокійно реагує наставник. − Не стверджую, що особисто він становить для тебе загрозу, Таллі, але я не можу бути впевнений, що до тебе не спробують дістатися через принца. Оєрік у значно більш залежному становищі, ніж ти. Я вже мовчу про те, що змовники бачать на троні саме його.

Відводжу очі, стискаючи губи й ховаючи за маскою незворушності щемку важкість у грудях. Найпаскудніше в цій ситуації те, що попри все моє бажання вірити братові, розумом я все ж добре усвідомлюю, якою дурепою буду, якщо відкину ймовірність того, що він мені збрехав, чи того, що він передумає щодо своїх претензій на трон в майбутньому. І від цього стає ще гірше.

Думаю, мій дядько з моїм міантором знайшли б спільну мову. А мені... залишається лише вкотре визнати правоту наставника і запевнити, що я його почула і буду дуже обережною.

Наша розмова плавно звертає на заходи безпеки, яких я маю, на думку наставника, дотримуватися. Потім Сінн розповідає мені, на що тепер будуть спрямовані мої наступні тренування і на що я маю звернути особливу увагу в навчанні. І на цьому наш дивний і несподіваний для мене спільний чи то обід, чи то вечеря, з огляду на досить пізню годину, добігає кінця, а чоловік, що остаточно збентежив мої почуття і розум, оголошує, що час повертатися до Академії.

Я навіть відчуваю щось дуже схоже на розчарування, але вже звично, повністю усвідомивши й визнавши, жену геть цю зайву емоцію. Бо нема чого.