Розділ 26

Відштовхнути його так само складно, як зрушити скелю. Сінн на всі мої спроби реагує лише тим, що цілувати все-таки припиняє, але натомість втикається обличчям мені в шию, шумно дихаючи.

− Магістре, я гадаю, що маю право знати, хто ви такий. Якщо не як ваша учениця, то як та, від кого ви вимагаєте довіри, − повідомляю хрипко, полишивши спроби відсторонитися. І руки знову, всупереч волі, ковзають по закованому в обладунок торсу.

− Обґрунтована вимога, − хмикає цей… це ходяче джерело таємниць і спокус, несподівано цілуючи мене в шию.

І лише після цього злегка відсторонюється − достатньо, аби зазирнути в обличчя.

− Якщо не заперечуєш, пропоную перенести цю розмову в інше місце, − відпускає він мою потилицю й проводить рукою по спині.

Мені навіть шкода, що я цього не відчуваю через лати.

− Але спершу тобі треба відпустити Зірх, − додає з усмішкою.

− Як? − здивовано округляю я очі.

Про це, щиро кажучи, я навіть замислитися ще не встигла. Мені ще якось треба звикнути до думки, що Зірх сам на мене заскакує. Оце вже точно те, чого я ніяк не очікувала.

А тепер мені треба змусити його зіскочити?

− Заплющ очі, − велить Сінн своїм звичним наставницьким тоном. І коли я слухняно це роблю, продовжує: − Дихай, як я тебе вчив. Заспокой свою магію повністю.

Роблю глибокий вдих і на рахунок чотири мірно видихаю, відчуваючи, як обличчя обхоплюють чоловічі долоні.

− Твоя магія підкоряється тобі. Твоїй волі. Твоєму розуму. Ти вже знаєш це, відчуваєш. Зірх − частина твоєї магії. Він підкоряється тобі. Відпусти його. Уяви те місце, де він має чекати на твій поклик. І він чекатиме. Ніхто не зможе це змінити.

Цей низький оксамитовий голос з легкою хрипотою проникає, здається, у найпотаємніші куточки моєї свідомості й… серця. Я відчуваю… буквально бачу те, що він говорить, уявляючи чітко і явно. Зірх і справді частина успадкованої мною магії. І вона відсьогодні мені підкоряється цілком і повністю. Раз здобувши контроль, я вже точно постараюся його не втрачати.

І де ж обладунок має чекати на мій поклик?

− Палац тепер теж підкоряється тобі, − чую я від Сінна і розумію, що останнє питання, здається, промовила вголос, що для мене взагалі немислимо. І я не впевнена, що мені подобається те, наскільки сильно він мені проліз під шкіру. Але про це потім. − Ти можеш перенести Зірх до ритуального залу, де він і має зберігатися під час твоєї відсутності, оскільки головні королівські покої зайняті не тобою. Або ж залишити в цьому залі. Якщо ти так забажаєш, ніхто до нього не зможе навіть торкнутися.

Чи бажаю я? О так. За ту годину, чи скільки там минуло від моменту, як Зірх відгукнувся на мій поклик, він став відчуватися майже частиною мене. І мені тепер до скреготу зубів огидна сама лиш думка, що його за моєї відсутності торкатимуться чужі руки.

Тому я і малюю перед внутрішнім зором ритуальний зал і мій обладунок на постаменті. Уявляю це в найдрібніших деталях. А коли починаю відчувати, як розчиняється на тілі його важкість, віддаю магії палацу Еббоні наказ запечатати ритуальний зал до мого повернення.

− Чудово, − коментує мої дії наставник. − Тепер ходімо, забереш свої речі. Вони тобі все-таки знадобляться. А потім я перенесу тебе туди, де ми зможемо поговорити без свідків і поспіху.

Я розплющую очі й здивовано на нього витріщаюся. Куди це?

Сінн уже знову стоїть в тому вигляді, в якому сюди прийшов. Виходить, теж відпустив свій обладунок.

Тепер хоч зрозуміло, звідки він настільки добре знав, чого мене вчити, аби впоратися із Зірхом. З власного досвіду, як я розумію.

І це знову повертає мене до питання про таємницю особистості декана бойового факультету Академії магії та за сумісництвом ката Ковену магів, якого побоюється навіть король Еббона і всі його радники, разом узяті. А тепер, виявляється, він ще й володіє артефактом, надто схожим на той, що належить королівському роду Еббоні. І чомусь дозволив мені про це дізнатися.

І куди ж він тепер збирається мене перенести для розмови? Я вже бачила, наскільки сильний Сінн як портальник, тож припускати можна довго. Мабуть, простіше зачекати й побачити самій. Відмовлятися від такої нагоди я не стану. Коли ще він погодиться відповісти на мої запитання? Мусить же відповісти, якщо уже продемонстрував один зі своїх секретів.

Думки, що вирують в голові, ніяк не заважають мені розімкнути охоронний периметр тренувального залу, аби ми могли його покинути. Як не дивно, про наше тренування тут мало що свідчить. Навіть не загорілося нічого. Хороший щит. Не гірший, ніж в Академії.

І, звісно ж, у коридорі на нас обох вже чекає «гостинна» зустріч. Але кислій міні Занкора, що застиг осудливою статуєю перед дверима, не судилося зіпсувати мені настрій.

Я собою надто задоволена сьогодні.

Усе-таки не щодня підпорядковуєш собі страшенно могутній бойовий артефакт і отримуєш можливість дізнатися секрет найтаємничішого чоловіка з усіх, кого я знаю.

− Ваша високосте, мені доручено провести вас із магістром до порталу, − починає королівський секретар, задерши підборіддя.

− Дякую, але це зайве. Я дорогу запам'ятала, − зауважую сухо, намагаючись вирішити, як би збити пиху з цього сноба. А то він вже геть береги поплутав.

− Але… − закипає.

− Спадкоємиці трону заборонено перебувати у своєму родовому палаці? − цікавиться крижаним тоном Сінн, ставши поруч зі мною.

− Ні, звісно, − злегка побліднувши, белькоче Гусак, безпорадно озираючись на гвардійців. Ті, звісно, не поспішають втручатися.

− Можете йти, Занкоре. Вашої допомоги ми не потребуємо, − карбую я, втративши терпіння.

Не виконати мій прямий наказ він просто не має права. Тож доводиться батьковому міньйону забратися геть.

− Ходімо, принцесо. Не будемо гаяти час, − хмикає Сінн, несподівано взявши мене за руку. Це щось новеньке.

Увесь шлях до виділених мені покоїв ми долаємо мовчки. А там, щойно я беру до рук сумку, Сінн просто відкриває портал посеред вітальні.