Розділ 25

Від несподіванки я аж здригаюся.

− Покликати? – перепитую, ошелешена не тільки його словами, але й раптовою близькістю.

− Так. Ти ж відчуваєш поклик артефакту, − чую впевнену відповідь. Долоні Сінна зміщуються, розминаючи мої плечі, знову змушуючи довірливо розслабитися. − Що краще ти контролюєш свою магію, то сильнішим є твій зв'язок із ним. Він може тебе кликати. А ти можеш кликати його. Зроби це зараз!

Щось забагато дивних зв'язків навалилося на мене останнім часом. Але загострювати на цьому увагу, на жаль, не на часі. Є нагальніші завдання. Що довше я дивлюся на обладунок, то дужче відчуваю те, про що каже мені наставник.

Чи страшно мені відкритися цьому зв'язку? О так. Страх змушує мене холонути всередині й водночас лоскоче нерви передчуттям тріумфу над власною слабкістю. І я вже довірилася Сінну, тож відступати пізно. Мушу зробити те, що повинна.

Інтуїтивно тягнуся всім своїм єством до концентрованого згустку магії, яким зараз і відчувається Зірх. Це ж далеко не просто обладунок. І навіть не просто артефакт. Він надто довго був осердям сили роду Еббоні. Настільки довго, що, по суті, майже здобув власний розум − якщо можна так, звісно, назвати духовну та магічну пам'ять багатьох поколінь моїх предків.

І зараз я справді його кличу... Підкоряючись якомусь глибинному знанню, закликаю цю силу… і її захист.

До того, що відбувається далі, напевно, просто неможливо було підготуватися. Бо уявити таке я просто не могла.

Випущена на волю магія буквально вириває моє тіло з рук Сінна, піднявши в повітря, захльостуючи мене, роздираючи на шматки відчуттям неосяжної могуті.

І знову приходить біль. Далеко не такий нищівний, як тоді, під час ритуалу, але мене все одно вигинає дугою, вибиваючи з грудей гаркітливий стогін.

Невже так буде завжди? Невже мені судилося раз по раз проходити крізь ці тортури? Ламати себе, щоб підпорядкувати те, що залишили мені предки.

− Я поруч, дівчинко. І прийду на допомогу, якщо щось піде не так, − вривається в мою затуманену болем свідомість голос Сінна. − Але зараз ти мусиш сама це зробити. Підкорити його раз і назавжди. Прив’язати до себе остаточно. Я знаю, що ти можеш.

Його віра в мої сили відчувається настільки глибокою, що за спиною в мене ніби крила виростають. Його підтримка і бажання захистити мене, стримуване залізною волею, настільки сильні, що переломлюють щось у моїй свідомості, очищують розум від останніх сумнівів.

Я вже занадто звикла довіряти своєму наставнику і приймати на віру те, чого він мене вчить. І зараз знову це роблю. Бо... ніхто не знає краще за нього, на що я здатна. Якщо міантор вважає, що я можу, отже я можу. Достатньо лише ще раз ступити за межі власних уявлень про свої сили.

Ця думка зміщує моє сприйняття. І світ навколо змінюється, набуваючи сотень нових граней.

Крізь сльози, що виступили на очах, я в повному ошелешені помічаю, як розчиняється в повітрі Зірх. Та перш ніж устигаю це усвідомити, мене сковує в повітрі вогняними лещатами магії. Я буквально відчуваю, як обплітає вона моє тіло, руки, ноги, стискає грудну клітку. А коли до моєї свідомості нарешті доходить, що можуть означати ці відчуття, подих перехоплює від запаху металу та шкіри. Маска матеріалізується на мені буквально нізвідки, як і решта обладунку, що сталевими обіймами сковує тіло.

Я думала, що одягнувши його знову, відчую ще більше болю. А біль раптом повністю вщухає, лишивши тільки спустошення, що танцює темними плямами перед очима. І магія плавно відступає, втихомирюється, дозволяючи мені торкнутися ногами підлоги, немов остаточно визнаючи моє право владарювати над нею.

− Периметр, Таллі. Сюди йдуть, − спокійно нагадує мені Сінн.

Озираюся на нього. Ловлю сповнений схвалення пильний погляд, що зігріває мене зсередини. Потім, примружившись, дивлюся на двері та зосереджені навколо них ключові вузли охоронних заклинань. І розумію, що мені не треба до них навіть підходити. Магія пульсує навколо мене сяйнистими нитками, як ніколи відчутна. Достатньо лише здійняти руки, перехопити потрібні потоки й спрямувати крізь них хвилю своєї сили, наказуючи охоронному периметру замкнутися, тим самим відсікаючи зал від зовнішнього світу.

Закляття, створені моїми предками, слухняно відгукуються, виконуючи мою волю. Мало того, я помічаю, як починає перебудовуватися їхня структура. І відчуваю, що в цю мить змінюється вся мережа давніх чарів, що обплітають стіни палацу.

− Що відбувається? − глухо питаю у свого наставника, вперше спробувавши розмовляти в масці Зірха.

− Палац Еббоні визнає свою справжню господиню, − промовляє Сінн задоволено, підходячи ближче.

Розглядає мене з дивними вогниками в очах. Підносить до мого обличчя руку і лагідно прибирає з чола пасмо волосся. Серце у грудях робить кульбіт від несподіваної інтимності цього жесту.

− Ти прекрасна, принцесо, − вимовляє він задумливо.

− Хм, у вас дуже незвичний смак, магістре, якщо ви вважаєте мене в цій масці прекрасною, − намагаюся пожартувати, сподіваючись, що ця сама маска приховує мої рум’яні щоки.

− Дурниці, − саркастично всміхається Сінн. − Маска − це лише частина матеріального втілення тепер уже твоєї магії. Вона не може приховати від мого погляду геть нічого.

І ніби на доказ своїх слів він проводить кісточками пальців по моїй відкритій розпашілій вилиці, стираючи залишки сліз.

− А чому ви мені раніше не сказали, що я зможу його кликати? − вирішую я змінити тему розмови, так і не знайшовши в собі моральних сил відсторонитися.

− Ти не готова була це почути. Почала б вигадувати собі зайве. Іноді саме інстинкти підказують, як вчинити правильно, коли приходить відповідний час. Навіть якщо це всупереч розуму... або заздалегідь вибудованим планам. І сьогодні саме те, що ти довірилася своєму чуттю і поклику крові, допомогло тобі впоратися із Зірхом самотужки, − терпляче пояснює мені міантор. − Ти готова випробувати себе в ділі?