Розділ 23

− Магістре… − зі сторони я, мабуть, нагадую рибу, викинуту на берег. Намагаюся опанувати себе і зібратися з думками, але виходить якось слабо. − Навіщо ви зараз мені це кажете?

У те, що він піддався почуттям, я просто не вірю. І в голову мимоволі починають закрадатися припущення одне гірше за інше. Одна справа, коли мене змушують іти за чиїмось планом в обмін на підтримку та захист, і зовсім інша − коли мною намагаються маніпулювати за допомогою моїх мимовільних і випадкових почуттів, які для декого, через наш зв’язок, виявляється, зовсім не секрет.

− Що це за гра така? − кривлюся я. − Чого ви від мене чекаєте?

− Гра? − хмикає Сінн із сарказмом. − А, ну так. Його високість цікаву думку висловив.

Чув, значить. Я не помилилася.

− Хочете сказати, він не правий? − заперечувати вже марно, але можна спробувати зрозуміти.

− Ну чому ж? − магістр схиляє голову набік, розглядаючи мене з дивним виразом. − Правий. Обираючи між інтересами Ковену і своїми, я оберу свої.

− Це має мене заспокоїти? − цікавлюся розгублено. Мені досі не зрозуміло, чому він вирішив вивалити на мене ці свої відвертості. Та ще й саме зараз.

− Тебе − так, має, − киває Сінн, знову роблячи крок до мене. Я б відступила, та тільки ногами впираюся в підлокітник крісла. А бігати навколо нього вже точно буде безглуздо. − Я намагаюся тобі сказати, що віднедавна ти сама теж стала моїм інтересом. Дуже особистим.

Він завмирає поруч, майже впритул до мене. Майже торкаючись, нависаючи й підкорюючи своєю домінантною харизмою… викликаючи дивне тремтіння десь глибоко всередині й лоскітне відчуття у животі, схоже на передчуття небезпеки. От тільки чому ж я, як остання дурепа, знову тану?

І коли мого обличчя торкається чоловіча долоня, мені величезного зусилля волі коштує втриматися від бажання притиснутися до неї щокою.

− Я не хочу, щоб ти сприймала мене як ворога, принцесо. Навколо тебе події тільки починають розгортатися. Комусь ти потрібна жива, комусь − мертва. На тебе намагатимуться тиснути, від тебе вимагатимуть можливого й неможливого. Уже сьогодні тобі доведеться вистояти перед тими, хто зараз вважає себе реальною владою в Еббоні. І щоб вистояти перед ними, ти мусиш розуміти, що й сама є реальною силою, з якою вони зобов’язані рахуватися.

Він проводить великим пальцем по моїй щоці, гіпнозуючи поглядом. Гладить по спині іншою долонею, змушуючи моє тіло звично розслабитися й довіритися, як це траплялося вже багато разів на наших тренуваннях.

− Я пропоную тобі свій особистий захист і підтримку, дівчинко.

− А натомість ви хочете мене? − питаю я в чоловіка, не приховуючи гіркоти й по-справжньому боячись його відповіді.

Я не впевнена, що зможу відмовити йому зараз, якщо це так. І не знаю, що вибачу собі це потім.

− Натомість я хочу твоєї довіри! − карбує він сердито, присуваючись ще ближче, вибиваючи повітря з легень жаром свого тіла і владною аурою своєї сили. − Я хочу, щоб ти перестала боятися мене і того, що між нами відбувається. Це вже є. Змирися. Я не ворог тобі й навмисно болю не заподію. Ні до чого не примушуватиму й не квапитиму. Проте вдавати, що між нами нічого немає, я більше не збираюся, і тобі не дозволю. Це зрозуміло?!

Невпевнено киваю, відчуваючи, як поступово зміст його слів проникає у мою свідомість. І як наповнюється серце дивним несміливим вдоволенням. 

Може, це безглуздо і наївно. Його слова мало схожі на освідчення в коханні, скоріше зовсім навпаки, і чомусь саме цим підкуповують. Своєю прагматичною неромантичністю.

У те, що магістр відчуває до мене певний інтерес, який, можливо, призведе до чогось більшого, я цілком можу повірити, а от якби він зізнався у коханні − я б точно не повірила.

− От і добре, − задоволено киває мій наставник і, ошелешивши мене швидким поцілунком у губи, відступає. Але тільки для того, щоб, обійняти за талію і посадити в крісло. А тоді зайняти місце навпроти. − А тепер усе ж таки повернімось до теми нашого сьогоднішнього візиту в королівський палац. У тебе до мене є питання?

Ну от. У вмінні бентежити й збивати з пантелику моєму міантору немає рівних. І хоча в мене в голові досі крутиться купа запитань про зовсім інше, про те, що особисте, та від візиту до батька нікуди не дітися, а отже, доведеться це особисте все-таки відкласти.

− Рік попередив мене щодо батька Неїса, − зібравшись із думками, нарешті видаю я. − Сказав, що той завжди виступав проти мене. А зараз його й поготів варто остерігатися. Це правда?

− Радник Біарне і справді може стати найзапеклішим твоїм супротивником, − ствердно киває Сінн, склавши пальці хатинкою перед собою. − Принаймні, явним. Тут принц знову має рацію. Але річ у тім, що в оточенні твого батька справжніх союзників у тебе й не може бути. Будуть ті, хто захоче отримати вплив на тебе. І ті, хто вважатиме тебе загрозою своєму нинішньому становищу.

Я з розумінням киваю. А мій наставник тим часом продовжує, стисло розповідаючи мені про склад малої Ради, на якій мені сьогодні доведеться бути представленою, як спадкоємиці; про те, хто є хто за його даними й чого мені слід очікувати.

− Намагайся не надто демонструвати свій характер, не лізь на рожен. Якщо можеш, ліпше вдай провінційну дурепу. Нехай краще тебе недооцінюють − наразі так буде безпечніше для тебе. Репутацію тобі й так уже створили відповідну, тож можеш на цьому зіграти, − радить магістр, але тут-таки додає: − Але й не дозволяй на себе надто тиснути. Ухиляйся. Не погоджуйся на те, що поставить тебе у більш підконтрольне становище, ніж є зараз. Запам'ятай: ти законна спадкоємиця корони Еббона. За тобою тепер стоять не менш серйозні сили, ніж за королем Вальдаром. Ти маєш право ухвалювати рішення від свого імені. Ніхто не має права діяти супроти твоєї волі, навіть його величність. І якщо у питанні з Зірхом я радив тобі не йти на конфлікт із ним і виконати цей наказ, оскільки можу тобі з цим допомогти, і до того ж повний контроль над родовою магією зіграє тобі на руку, то в інших політичних та особистих питаннях ти маєш повне право продемонструвати непоступливість.