Розділ 22

Сьогодні прокидалася я вкрай неохоче. І річ навіть не у втомі. Учора Сінн скасував моє тренування з Кеганом, щоб не перевтомлювати мене перед важливим днем. Та й сам на нашому занятті був не надто вимогливий. Тож ні, я не була виснажена. Уся проблема в тому, що цей клятий день таки настав. Сьогодні я маю у супроводі наставника вирушити в Осірін і знову зустрітися з… батьком?

Так дивно. Лише два тижні минуло з того дня, як я прибула до столиці з Адарина. А здається, ніби ціле маленьке життя, що змінило надто багато всього. Мене змінило.

От і лежу, намагаючись осмислити всі обставини. Якось утрясти в голові. Продумати, як поводитися там, у королівському палаці. І як бути з підозрами, що потайки й безупинно гризуть мене після тієї розмови з магістром Райнаром тиждень тому.

Часу, щоб до ладу обміркувати ситуацію, у мене за всі ці дні не було, але сумніви у правдивості непривабливої, проте звичної картини світу вже міцно пустили коріння в моїх думках. А зараз от вилізли у всій красі. Яка ймовірність, що той, кого я все життя вважала нехай і не люблячим, та все ж батьком, насправді мені… ніхто? Як дізнатися правду? Надто багато дивних речей і розбіжностей почало випливати на поверхню.

Та сушити над цим голову мені й зараз насправді ніколи. Треба збиратися і йти на сніданок, а потім до Сінна − на останній інструктаж перед від’їздом. Тож, потягнувшись, я вибираюся з-під теплої ковдри й босоніж чимчикую до вбиральні, підтискаючи пальці на холодній підлозі. Дорогою намагаюся визначитися, чи не треба ще щось узяти з собою, крім того, що вже складено з учорашнього вечора. Наче на ніч мені там, в столиці, залишатися не доведеться, тож я вирішила обмежитися однією зміною одягу про всяк випадок та зброєю. Та й мої речі мали вже привезти з Адарина до палацу. Якщо так, там навіть кілька суконь знайдеться.

Упоравшись з усіма гігієнічними процедурами та одягнувшись, я виходжу зі своєї кімнати, звично перевіривши та активувавши всі охоронки. А коли обертаюсь, помічаю Ріка, який якраз звернув у наш коридор.

Невже він до мене?

Дурне питання. А до кого ж іще?

Тільки от я не очікувала. 

− Доброго ранку, Тайро, − як завжди стримано киває брат, щойно підходить ближче. − Я сподівався перекинутися з тобою кількома словами наодинці. Не заперечуєш?

− Доброго, Спіре. Не заперечую, звісно. Можемо поговорити дорогою до їдальні. Або, якщо хочеш, зайдемо до мене ненадовго, − я запитально вигинаю брови. Це вперше він сам перший виявив бажання поспілкуватися. Такий момент точно не можна втрачати.

− Можемо і дорогою, − хмуриться і замовкає, бо з сусідньої кімнати саме виходить одна з моїх однокурсниць.

Привітавшись із нею, я застібаю під горло теплий плащ, підбитий хутром, і, вхопившись за запропонований братом лікоть, квапливо тягну його до сходів на перший поверх. Надто вже цікаво, що він хоче сказати.

Майже не сумніваюся, що це якось стосується візиту в столицю, котрий мене сьогодні чекає. Я ще вчора повідомила друзям, що буду відсутня на вихідних. А то вони знову спробували вечірку для мене запланувати. Мабуть, мені не судилося дізнатися, що воно таке.

− Тебе викликає батько? − питає Рік, щойно ми виходимо з гуртожитку, і над нами спалахує спільно виставлений щит від прослуховування. Приємно діяти так злагоджено.

− Так. Він вимагає, щоб я вже почала тренуватися із Зірхом, − зізнаюся, знизавши плечима. Якось уже змирилася з цією думкою завдяки Сінну.

Натомість брат гальмує, змушуючи й мене зупинитися. Дивиться на мене приголомшеними очима.

− Тобто як «вже»? Наставник казав мені, що має минути не менше двох місяців після ритуалу, аби повністю підпорядкувати родову магію. І тільки тоді можна братися до тренувань з обладунком без загрози для життя.

− Ну, мій наставник теж не в захваті від цього наказу його величності, − морщуся я. − Але двох місяців мені ніхто не дає.

− Ти мусиш відмовитися! Це небезпечно! І не тільки для тебе, − похмуро вимагає брат. І в його очах я бачу справжню, щиру тривогу. Аж серце у грудях стискається.

Мені страшенно хочеться заспокоїти його, пояснивши, що з допомогою Сінна я цілком здатна впоратися з цим тренуванням. Але мене стримує чітке розуміння: наставник категорично не схвалив би таку відвертість. Він уже натякав мені, що я не повинна повністю розкривати перед братом свої секрети й переваги. Особливо ті, які я здобула завдяки йому. Тому доводиться говорити зовсім інше. Поки що.

− Я постараюся відмовитися, якщо буде така можливість, − криво всміхаюся. І, скориставшись улюбленим прийомом Сінна, змінюю тему, заразом спонукаючи брата крокувати далі до їдальні: − То про що ти хотів поговорити? Про батьків виклик?

− Хочу попередити. Батько, найімовірніше, захоче показати тебе своїм радникам. Тож будь обережна з Біарне. Він завжди дозволяв собі досить різко висловлюватися щодо тебе. І батько йому це дозволяв. А зараз я взагалі не беруся судити, як він поведеться.

− Чому зараз? − кидаю я на Ріка запитальний погляд.

− Це батько Неїса. А з ним ситуація неоднозначна, сама знаєш, − стисло пояснює брат.

Неоднозначна − не те слово. Малий паскудник, опритомнівши, виявився дещо не при тямі. Не «овоч», як Лонс, звісно, але й до нормального стану йому далеко. Тому досі невідомо, хто його послав на таку сумнівну справу. Неіса теж забрали у військовий шпиталь. Мені Сінн про це розповів. А от про те, чий це син, не згадував ні слова.

− Дякую. Візьму до уваги, − киваю задумливо.

Цікаво, якби я в Морта в лоб запитала, хто його батько, він би мені сказав? Хочеться вірити, що так.

− З іншими теж треба бути напоготові, але, гадаю, ти це і сама усвідомлюєш, − чую від Ріка. − І все ж таки… відмовся від тренування з обладунком сьогодні, Таллі. За будь-яку ціну. Не повторюй мою помилку. Я… не хочу, щоб ти постраждала.

Кілька секунд я намагаюся впоратися зі своїми почуттями, яким навіть визначення дати складно. Вони просто розпирають мене зсередини так, ніби серцю стало тісно в клітці з ребер. Те, що брат за мене хвилюється, комусь може здатися дрібницею, звичною справою, а для мене… для мене це безцінне і довгоочікуване свідчення того, що я йому небайдужа. Що ми не чужі одне одному.