Розділ 21

Хлопці самі розповіли Онорі все, що вона хотіла. Описали все в барвах і куди героїчніше, ніж до цього Сінну. Особливо старався, звісно, Гант: у його виконанні все звучало так, ніби ми там ледь не війну з перевертнями виграли. Дуан тихо пирхав у кулак, сидячи за спиною в друга на єдиному стільці. Морт, розлігшись на моєму ліжку поруч зі своєю таємною любкою, приховував сміх трохи краще. Онора ж старанно вдавала, ніби не помічає Морта біля себе, й скептично вигинала брови, слухаючи розповідь.

А потім ми всі разом реготали над описом нашого «героїчного» відступу. Та що було особливо цінне − ніхто з друзів жодного разу не згадав, ким ми є зі Спіром одне одному, хто ми такі насправді, і що саме мене вчора намагалися вбити з особливим завзяттям.

Сидячи на підвіконні й спостерігаючи за їхніми жартами, я з подивом і щемкою надією усвідомлювала: здається, я справді знайшла друзів. Це гріло душу, даруючи віру в те, що на мене чекає не така вже й самотня доля.

А ще в мене є наставник. Дивний. Жорсткий. Моторошний. Він викликає у мені настільки несподівані й незвичні почуття, що від них легше ховатися за неприязню та злістю. От тільки самообман у моєму випадку смертельно небезпечний. Магія такого не вибачає. Це я якраз добре засвоїла.

Отже, треба якось прийняти той факт, що мою жіночність вдалося розбудити саме йому.

Зрештою, це не так уже й дивно. Красивий же чоловік. І сильний, аж лячно. У всіх сенсах. Вабливий.

А ще цей наш зв’язок. І довіра, яку я, попри початкову неприязнь, усе одно почала відчувати до нього ще під час ритуалу. Не знаю, звідки вона взялась. Але добре усвідомлюю, що це не могло на мене не вплинути. 

Мені вже двадцять зрештою. Мала ж я колись кимось зацікавитися. От це і сталося. Нічого страшного. Нічого незвичного… Минеться.

З таким настроєм я і на тренування пішла після обіду. Магістр Сінн зустрів мене в тому самому залі, де ми тренувалися вперше. Одразу, не давши мені жодної можливості засипати його питаннями, він заявив, що має обмаль часу, і наказав ставати до розминки.

І ось тут моє вміння тримати себе в руках ледь не дало маху. Бо виявилося, що вже цілком звичні вправи раптом починають сприйматися зовсім інакше, коли за тобою пильно спостерігає чоловік, із яким ти зовсім нещодавно цілувалася.

А наставник спостерігав і справді пильно. І зауваження робив. І поради давав. Уїдливі. Змушуючи злитися й ніяковіти водночас. А потім почав навчати мене тих прийомів, які показував минулого разу. І знову був його контроль і моє слухняне тіло. Плавні рухи, що цього разу супроводжувалися його низьким голосом із легкою бентежною хрипотою − він пояснював, що ми робимо і навіщо. Кожне слово закарбовувалося в моїй свідомості, підкріплене відчуттям власної магії, яка була такою ж пластичною і покірною в руках учителя, як і я сама.

Навіть не можу визначитися, чим я була більше обурена після заняття: чи то тим, що готова була забути всі свої розумні висновки й наміри, чи тим, що сам Сінн насправді аж ніяк не показав, що той поцілунок для нього бодай щось значив, і спокійно мене відпустив.

А ввечері на мене чекало передостаннє відпрацювання в розпліднику. Під наглядом мерта Саєгера ми переселяли молодняк у нові вольєри − ті самі, які вранці допомагали добудовувати хлопці. І поки чоловіки, дружно гиркаючись, перетягували важкі лежанки, щоб підрощені щенята швидше прижилися на новому місці, я задивилася на самку в дальньому вольєрі.

Усі ці дні вона не показувалася нам, затято охороняючи новонароджених малят. А сьогодні от, сполохана надмірною метушнею та гамором, покинула свій сховок, насторожено приглядаючись і принюхуючись.

Красива. Біле хутро і розумні очі з полум’яними відблисками. Широкі груди, хвіст з жалом. Шкода, що не можна познайомитися з нею ближче.

І тут із буди вивалився один із її малюків. Кумедний такий, сіренький, потішний. Він, смішно перекочуючись, подибав прямо до мамки. Але саме в цей момент Морт із Гантом випадково зачепили чимось сусідній вольєр. Звісно з гуркотом і тихою лайкою. Самиця-мати вишкірилася в загрозливому гарчанні, а її маля перелякано пискнуло і замість того, щоб сховатися в будці, чкурнуло геть із вольєра, викотившись буквально мені під ноги.

− Обережніше, бовдури! Ще розвалите мені вольєр − самі тоді лагодитимете, − загарчав завідувач розплідника, а я так і завмерла, не знаючи, що робити.

Самиця, помітивши своє цуценя біля мене, загарчала ще гучніше. А малеча безстрашно взялася обнюхувати мої чоботи. Не втримавшись, я присіла, розглядаючи його ближче.

− Мерте Саєгер, гляньте-но, хто тут із вольєра вибрався, − покликала я, мимоволі усміхаючись від розчулення. Маленький тасгарчик, видавши кумедне бурчання, пухнастим клубочком умостився мені на ногу, не звертаючи жодної уваги на знервовану маму.

− Матір його за ногу, це ще що таке? − сплеснув руками поважний гірник. − Не рухайся, Тайро, бо Бісівка геть оскаженіє. Це її перший приплід, а вона й так з характером, зараза.

Я слухняно завмерла, хоча мені страшне як кортіло погладити малого мандрівника.

− Ти собі улюбленця вирішила завести? – хмикнувши, саркастично поцікавився Дуан. − Он і жало є. Ви одне одного варті.

− Ага. І першим ділом навчу його всіляких уїдливих насмішників за м'яке місце кусати, − у тон йому підтакнула я.

Наші перепалки з Дуаном уже стали майже звичкою.

До мене обережно наблизився мерт Саєгер, та варто було йому простягнути руку до тасгарчика, як той вишкірився і невміло загарчав, вдаючи з себе лютого хижака. Його мамка у відповідь взагалі почала на прути вольєра кидатися з лютим гарчанням.

Вилаявшись, чоловік стрімко прибрав долоню, а цуценя в пошуках захисту раптом вирішило видертися на мене. Не витримавши, я погладила лобасту голівку, намагаючись заспокоїти. Малюк перестав скавучати, трохи втихомирилася і його грізна матуся.

Завідувач спробував ще раз, і все повторилося. З тією лише різницею, що тепер цуценя залізло мені на коліна і люто огризалося вже звідти.