Розділ 20

Я не знаю що сказати. Не чекала, що він отак одразу мені відкриється. Принаймні нині.

Тим болючіше мені усвідомлювати, яким саме було життя мого брата.

Як часто я думала про себе, як про відкинуту, упосліджену й вигнану з дому через непотрібність. Але насправді нещасною я всі ці роки аж ніяк не була.

Так, мене гризла образа на несправедливість батькового рішення. Проте я насолоджувалася життям і відносною свободою. Мене щиро любили та дбали.

І якщо подумати, то Ріку довелося значно сутужніше. Своїм вчинком батько, можливо сам того не відаючи, дав мені те, чого я ніколи не мала б, якби залишилася з ним в Осіріні. Відправивши мене до Адарина, він подарував мені справжню сім'ю.

Тоді як у Ріка залишилася тільки наша добра нянька. І ще наставник. Сину, якого король так хотів бачити своїм спадкоємцем, він не спромігся дати не те що батьківської любові й поваги, а навіть дрібки турботи.

Але виходить, що магістр Борнагар був для Ріка міантором, як Сінн для мене. Багато років. І пожертвував собою, щоб урятувати своєму учневі життя. Страшно навіть уявити, що брат зараз відчуває.

− Не треба так дивитися. Мені не потрібна твоя жалість, Аєталь, − похмуро буркає Рік. – Мабуть, мені просто необхідно було комусь це розповісти. Гадаю, якраз ти можеш мене зрозуміти. Адже пройшла вже через ритуал, чи не так? Підкорила Зірх?

– Ти про це не знаєш? − видихаю ошелешено.

– Припускаю, – обличчя брата кривиться у саркастичній посмішці. – Батько дещо… обмежив обсяг отримуваної мною інформації. То що?

− Так, я пройшла, − не бачу сенсу заперечувати. І чомусь додаю. – Мені допоміг мій… міантор.

– Я б привітав тебе, але доречніше буде поспівчувати.

Він стомлено заплющує очі. Кілька секунд мовчить. Мені хочеться сказати, що він ні в чому не винен, якось втішити. Бо надто гостро відчуваю, що зараз йому дуже погано. Але навряд чи мої слова подіють так, як слід. Та й не знаю я, як там все було насправді, а порожні втішання брата лише відштовхнуть. Тому й мовчу, схиливши голову.

− Ти, можливо, мені зараз не повіриш, − рівно вимовляє він. – Я це розумію. Тебе намагаються вбити, – впивається в мене уважним поглядом. − Це ж на тебе робили замах у гуртожитку кілька днів тому? Я правильно зрозумів?

– Так, – киваю, підтверджуючи.

− Я ще здивувався тоді, чому Сінн перевіряє моє оточення. Дурень, міг би здогадатися, – морщиться Рік. − Так ось. Хочу, щоб ти знала − я не збираюся конкурувати з тобою ні за статус спадкоємця Еббоні, ні за титул Владаря, ні за трон. Мені не потрібна ця сила, особливо ціною ще чийогось життя… твого життя. Я більше не хочу бути сліпим знаряддям у руках батька. Якщо магія нашого роду визнала тебе, отже тобі нею і розпоряджатися. І які б плани щодо мене не виношувало батькове оточення, я не збираюся брати в них участь. Можеш бути спокійна щодо цього.

– Рік… я й не думала… – хитаю головою, але він не дає мені договорити.

– Але думали ті, хто зараз стоїть за тобою. Сінн. Боги, треба ж таке… Уся академія гуде, що у декана бойовиків, якого бояться всі студенти та побоюються навіть найсильніші маги Еббона, зненацька з'явилася особиста учениця. Каральний меч Ковена в союзниках − це вагомо, Таллі. З таким міантором в тебе є всі шанси вийти переможницею у цій грі. Тільки будь обережна. І нікому не вір. Особливо батькові. Втім, ти й сама це знаєш, мабуть. Це я був сліпий. За що й поплатився.

Голова тріщить від безлічі питань. Починаючи з того, як же брат жив усі ці роки, і закінчуючи тим, що він знає про події, котрі вирують навколо нас і, здається, лише набирають обертів. Але Рік виглядає змарнілим і втомленим. А тут ще й мерта Ефа зазирає в його палату і кидає на мене багатозначний осудливий погляд, нагадуючи тим самим, що мій візит затягнувся.

Тому змушую себе вимовити зовсім інше:

− Мені, напевно, вже час йти, Ріку. Тобі треба відпочивати.

Роблю крок до дверей. І знову нерішуче завмираю. 

− Ти не проти, якщо я потім ще прийду? − питаю тихо. 

− Приходь, − просто вимовляє він, даруючи надію, що між нами ще не все зруйновано.

Може вийде ще налагодити стосунки?

Я б так хотіла повернути собі брата.

Але на цьому мені доводиться з ним попрощатися до наступної зустрічі. Ріку справді час відпочити. Вчора йому сильно дісталося. Відновлюватися і лікуватися доведеться не один день.

Вийшовши від брата, я дізнаюся, що моїх друзів вже теж відпустили. А ще мені передають послання від магістра Сінна з вимогою зайти до нього, як тільки звільнюсь. Притлумивши мимовільне збентеження, я одягаю хутряну накидку, теж принесену мені наставником і покидаю лікарське крило.

На вулиці сьогодні знову мете сніг, змушуючи ховати голову під глибоким каптуром. Студентів у дворі, на відміну від учорашнього дня, майже немає. Може тому, що завтра перший день нового навчального тижня, може всі вже знають, що вчора сталося у Форседі й сидять по гуртожитках, а може ще з якихось, інших, причин. Хай там як до нашого корпусу я доходжу без жодних затримок.

А в кабінеті декана, куди мене без зволікань пропускає його секретарка, несподівано застаю Морта та Дуана з Гантом. Мабуть, магістр Сінн вирішив допитати всіх гуртом. А мені так навіть краще. Не готова я поки що залишатися з ним віч-на-віч. Надто свіжі ще спогади про наш вчорашній поцілунок.

Натягнувши на обличчя маску незворушного спокою, переступаю через поріг. Привітавшись з наставником і своїми товаришами, я підкоряюсь кивку магістра й стаю поряд з хлопцями.

− Продовжуй, Морте, − властивим тільки йому суворо холодним тоном велить декан.

Виявляється, друг якраз у подробицях переказує події нашої вчорашньої вилазки. В процесі доповіді магістр ставить йому безліч уточнювальних запитань, більшість з яких мені б навіть на думку не спали. Аж до того, з якою швидкістю реагували на атаки наші супротивники, яка була затримка у заклинань у відповідь і наскільки рухи нападників відповідали очікуваним. Потім настає черга Дуана, а потім і Ганта. Хлопці намагаються не показувати свого подиву і вичавлюють зі своєї пам'яті все, що тільки можна. І в міру цього допиту, я починаю розуміти, що все дійсно дуже погано. От не дарма мені ті маги в шинку здалися дивними.