Розділ 19

Морт кидає на мене стурбований погляд, ніби питаючи, чи мені часом не потрібна його допомога.

Це приємно. Але зайве. Не хочу, щоб оскаженілий магістр зірвав на ньому злість. Краще вже нехай мені все висловить, а я… намагатимусь переконати наставника, що ніхто з хлопців ні в чому не винен. Що все і повністю було на моїй відповідальності. Мені ж він нічого не зробить... сподіваюся.

Тому й хитаю головою, якомога переконливіше відмовляючи друга від втручання.

А потім спостерігаю, як він мовчки йде, минаючи магістра Сінна, що досі грізно стовбичить біля дверей зі схрещеними на грудях руками.

Щось мені якось недобре.

Зябко пересмикнувши плечима, обхоплюю їх долонями, чи то намагаючись зігрітися, чи то сховатися.

Двері за спиною Морта зачиняються з гучним грюканням, той ледь встигає поріг переступити. А потім по них ще й магічні брижі розходяться, відсікаючи від решти світу. При цьому декан в той бік навіть не дивиться.

– Я слухаю, принцесо, – карбує він холодно, все ще залишаючись на місці. Тільки очі дивно палають, буравлячи мене важким поглядом.

Його осудливий тон зачіпає за живе.

Я ж брата рятувала! Рідного брата! Хіба він не розуміє цього?

Проте дійсно обіцяла, що нікуди не влізу, допоки наставник відсутній. Це теж правда.

Зітхаю. Складно все це. Але доведеться якось пояснювати.

– Магістре Сінн, – починаю, старанно підбираючи слова. – Я знаю, що обіцяла бути обережною. Але дізнавшись, що Ріку загрожує небезпека, просто не могла вчинити інакше. Він мій брат. Я люблю його, попри все…

– Звідки дізналася? – звужує магістр очі.

От терпіти не можу, коли він перебиває мене на півслові.

– Випадково побачила Неіса у головному корпусі. Він дивно поводився. Точніше – дивніше, ніж зазвичай. Озирався, чи ніхто не дивиться, ховався в тіні. От я й пішла за ним, простежила, до якої аудиторії він зайшов, і підслухала.

– Що почула? – чую нове запитання, сказане підкреслено рівним тоном, і починаю докладно і буквально переказувати все, що пам'ятаю. А потім, уже без додаткових запитань розповідаю, як шукала брата з друзями, як дізналася, що він уже пішов із Неісом до Форседа.

– Розумієте, це через мене Рік був один на тому полігоні. Ми випадково зіткнулися з ним у ректора перед цим, він зрозумів, хто я, дізнався, що я теж навчаюсь тепер тут, в Академії, і був вибитий з колії цією нашою зустріччю. Він... ображений на мене... сильно. Не лише через Зірх. А цей… малий вишкребок скористався його станом, – виплескую всі свої висновки, думки та емоції.

Чомусь мені дуже важливо, щоб чоловік, який останнім часом займає стільки місця в моїх думках, зараз мене зрозумів і не засуджував. А він стоїть і вдає із себе кам'яну брилу. Холодну до зубовного скреготу.

– Я не могла не помчати йому на допомогу. І покликала вас. Як ви й наказали, – підтискаю губи.

Невже в моєму голосі оце зараз прозвучала… образа? Як безглуздо. І по-дитячому. Адже він зрештою прийшов. Нехай не на перший поклик. Ну так і я не безпорадна квіточка, яка сама про себе подбати не може.

– Ти покликала мене, вже втікаючи від найманців у Форседі, − раптом видає злісно наставник, різко наступаючи й змушуючи мене ошелешено витріщити на нього очі. − Ще трохи і моя допомога б тобі вже не знадобилася! Тебе б убили, безрозсудне ти дівчисько! Або зробили безмозкою маріонеткою. Про це ти не думала, коли рвалася геройствувати?!

– Що ви таке кажете? Я покликала вас ще на території Академії, – теж закипаю, – як тільки зрозуміла, що Рік пішов до Форседа і треба їхати його рятувати! Я що схожа на самовпевнену дурепу, готову ризикувати не лише своїм життям, а й братовим? Чи життям друзів? Ви такою мене вважаєте?! Дурною і безвідповідальною?! – спалахую я, доведена до сказу. Іду назустріч цьому в'їдливому безсердечному довбню, тицяючи пальцем йому в груди. − Я репетувала, як різана, подумки  благаючи вас про допомогу. Тому що мені ця допомога була вкрай потрібна, а ви обіцяли прийти! Я вам повірила!

У чоловічих очах закипає сталь. Щось змінюється між нами. Навіть повітря, здається, іскрить від шаленої напруги. Сінн застигає. Його ніздрі хижо роздмухуються, а риси загострюються ще більше, роблячи відверто лячним.

– Я не чув цих твоїх закликів, Таллі, – визнає він. І мене від цього тону знову пробирає морозом.

– Це не моя провина! − шиплю у відповідь.

– Так. Не твоя. Я прошу вибачення, що не виправдав твою довіру і не прийшов відразу, як обіцяв. Той, хто став причиною цього, понесе покарання, – жорстко вимовляє Сінн. Його голос тепер звучить страшенно дивно. Моторошно. Мов не зовсім людський.

Здригаюсь, роблячи несвідомий крок назад. На шкірі виступають колючі сироти. Щось дико-небезпечне зараз відчувається в чоловікові, що стоїть навпроти.

Він нахиляє голову вперед, пропалюючи мене пильним, немиготливим поглядом, і йде слідом, насуваючись, змушуючи відступати. І хоч мені з дитинства відомо, що якщо від хижака тікати, він почне переслідувати, зараз я все одно не можу зупинити себе.

І не знаю навіть, чого в мені більше в цю мить – прагнення втекти, чи підсвідомого бажання бути наздогнаною. Саме ним. Цим чоловіком, якого мені часом придушити хочеться. А часом… хочеться зовсім іншого.

Тьху, дурниці.

А тілом все одно розповзається хвиля жару.

– Скажи ще ось що, Таллі. Хіба я не зрозуміло пояснив, що тобі заборонено мати романтичні стосунки з будь-ким? Тобі настільки не шкода Морта? – хрипко запитує мій дивакуватий наставник.

– Немає в мене з Мортом жодних стосунків, крім дружніх! – скрикую обурено, відступаючи ще на кілька кроків.

Він суне слідом. Ще й недовірливо скидає брову, змушуючи виправдовуватись, захищаючи товариша: 

− Я його з вдячності обійняла, розумієте ви це?! За те, що допоміг, підтримав і не покинув одну. І за те, що залишився другом, попри те, що дізнався правду про мене.

− Другом? – примружується Сінн.