Розділ 18

Виявилося, що до Форседа, невеликого містечка біля підніжжя Керодашських гір і єдиного населеного пункту поряд з Академією, від самої Академії можна дістатися двома дорогами. Основною, що веде від центральних воріт, і старою шахтарською стежкою, що на незначній відстані огинає дальній полігон. Той самий, де бачили Ріка.

Тому нам довелося розділитись. Коротко пояснивши, що Спіра хочуть з допомогою Неіса заманити в небезпечну пастку, я відправила дівчат цією стежкою на випадок, якщо Рік з гаденям ще не дійшли до містечка. А сама з Мортом, Дуаном і Гантом вчвал помчала головною дорогою, бо так ми швидше потрапимо у Фостед. А найбільша небезпека чекає на Ріка саме там, в шинку.

Не думаю, що Неіс здатний впоратися з принцом з роду Еббоні, нехай навіть знесиленим після ритуалу. Якщо подруги їх не наздоженуть, намагатимемося перехопити ми. Якщо ж не вдасться ні те, ні інше, будемо діяти за ситуацією.

Магія в крові вже пульсує вогненною лавою. За брата я готова вбивати.

Перехопити нам його не вдається. Вже на в'їзді до Форседа ми зустрічаємо компанію адептів, що повертаються до Академії, і від них дізнаємося, що Спіра з Неісом вже бачили у місті. Чекати на дівчат немає часу, тож в шинок ми мчимо вчотирьох. На щастя, у Форседі він лише один.

Не дозволяючи собі піддаватися страху, не думаючи про те, що, можливо, запізнилася, я слідом за Мортом вилітаю на потрібну вулицю. Дуан та Гант замикають нашу групу.

І тут у навколишній простір пекучою, оглушливою хвилею виплескується магія. Знайома магія. Рідна. Рікова.

На нього напали. 

Від страху все в мені крижаніє. 

Тримайся братику! Ми вже близько.

− Ось він, шинок, − обертається до мене Морт, показуючи рукою на непоказну будівлю, звідки до нас долинають відлуння магічного бою. Над дверима теліпається вивіска зі схрещеними над кухлем ложкою та ножем.

Але спішитися ми навіть не встигаємо, тому що варто нам опинитися поруч, як вікна цього самого шинку гучно вибухають, обсипаючи вулицю уламками скла. Мій кінь з переляку стає дибки, і мені ледь вдається його втихомирити.

А Гант таки падає зі своєї кобили.

− Дідько! Наших б'ють! – крякає він, підіймаючись й припадаючи на ногу.

Але я вже його не слухаю, як і не бачу, що з іншими. Сяк-так заспокоївши коня, буквально злітаю з сідла і несуся всередину.

− Стій, Тайро! – намагається перехопити мене Морт. – Я йду перший!

– Там мій брат! − гарчу, відмахуючись і викидаючи на ходу подвійний щит.

Друг приголомшено замовкає. Але мені вже якось байдуже, зрозумів він щось, чи ні.

Двері ударом Ріка теж винесло. І я, не зволікаючи, переступаю через поріг.

Сила в мені вирує і проситься на волю. Її так багато. І так легко в божевільній люті й страху непоправної втрати дати їй волю, відпустити себе, знищуючи всіх ворогів і зносячи все навкруги. Я можу зруйнувати цей будинок дощенту. Це так просто. Вбити всіх, хто наважився зазіхнути на рідну кров. Розвіяти попелом. Адже Ріка моя магія не чіпатиме. А решта… Самі винні.

Але за мною йдуть ті, що за кілька днів встигли стати друзями. У напівтемний розгромлений зал слідом зі мною вривається Морт, за ним Дуан. З іншого боку пліч-о-пліч зі мною, накульгуючи, стає Гант. І це приводить до тями. Я не одна. Я володію своєю силою, а не вона мною.

Мотнувши головою, проганяю криваву пелену з очей. Стиснувши кулаки, обводжу пильним поглядом приміщення. За перевернутими столами в дальньому кутку, відрізані від виходу, ховаються нечисленні відвідувачі. Не всі тут заслуговують на смерть.

А посередині зали, під мерехтливими щитами, б'ється мій брат. Шість магів взяли його в щільне кільце, намагаючись безперервними атаками вимотати свою жертву. Неіса ніде не видно.

Киваю на двері чоловікам, що витріщаються на нас з укриттів. Прикриваю їхній відхід магічним щитом. Ті на напівзігнутих біжать геть. А я, майже не стримуючи своєї люті, кидаюсь у бій.

На найближчого покидька налітаю з вогненним батогом, прицільно завдаючи удару по найслабшому місцю в його щитах. Сили не шкодую. Щити спалахують тріщинами. Маг приголомшено озирається, явно не чекавши такого нападу, і в ту ж мить, на його шиї нахлистом змикається вогняна петля. Смикаю на себе, добиваючи його вогняним списом. Дарма я вогненну стихію раніше не любила. Тренування мені явно пішли на користь.

Мої товариші вже теж б'ються, відтягнувши на себе увагу ще трьох нападників.

Рік здивовано скидає голову. Наші погляди стрічаються. Посилаю йому криву усмішку, і відвертаюся до наступного супротивника, що кинувся мені навперейми. Ну що, станцюємо?

Решту негідників здолати вже не так просто. Ефект несподіванки себе вичерпав. Бойові маги, що напали на Ріка, б'ються відчайдушно, ніби не на життя, а на смерть. Краєм ока помічаю, що щити брата починають тремтіти. Він ще й явно береже ліву руку.

Трясця! Поранений?

Перекинувшись, ухиляюся від магічного молота й штовхаю у відповідь потужну силову хвилю. Тих секунд, що гає мій супротивник на відшкрябування своєї туші від стіни, мені вистачає, щоб прийняти на клинок удар, призначений Ріку, і просочитися до нього під щити, одразу ж насичуючи їх своєю силою.

– Що ти тут робиш? − гарчить він, коли я стаю з ним спина до спини.

− Просто повз проходила. Не звертай уваги, − форкаю сердито, кидаючи пару заклинань у того виродка, що з мого боку. – Твій гнилий, зрадливий підлабузник куди подівся?

– Біля стінки валяється, – коротко повідомляє Рік.

Він рухається надто повільно. Голос звучить глухо. Точно поранений.

Час кінчати виродків. Зчепивши зуби зосереджуюсь на своєму супротивнику, намагаючись стежити, щоб і Ріка не дістали, постійно вливаючи силу в тепер уже наші спільні щити.

Морт розправляється зі своїм супротивником, кидаючись на допомогу Ганту. Дуан, злостиво вишкірившись, зосереджено кришить щити хирлявого мага, що досі намагається якось відбиватися. А я нарешті знаходжу пролом у захисті супротивника і б'ю по тому молотом, зминаючи гада разом із щитами. Є.