Розділ 16

Це щось новеньке. Коли я востаннє бачив свого студента третьокурсника, то він нагадував швидше аморфну ​​рослину, а не побиту дворнягу. Видовище неприємне − що те, що те, але, здається, тепер у мене дійсно є шанс отримати хоч якусь інформацію. Якщо він здатний реагувати на оточення, то й у голові щось має працювати.

− Він боїться тебе, − повідомляє мені очевидне Азарія, нарешті з'явившись на порозі. − Залишайся, будь ласка, біля дверей, не треба лякати бідолаху.

Варто мені зробити ще один крок для перевірки, і Лонс зіщулюється ще сильніше. Тож доводиться визнати її правоту і залишитися на місці.

– Дозволь спочатку мені, – просить Азарія, торкнувшись мого плеча. − Я спробую його заспокоїти.

− Дуже розраховую, що тобі це вдасться.

Пропустивши жінку до палати, зачиняю за нею двері. І притулившись до стіни, спостерігаю, як моя колега обережно наближається до хлопця. На неї він справді реагує набагато спокійніше.

Цікаво, чому?

Бо вона жінка? Чи тут причина саме в мені? Треба буде якось перевірити.

− Добридень, Лонсе, − ніжно воркує менталістка, простягаючи до бідолахи руку. – Не бійся. Ніхто тебе не скривдить. Я просто хочу з тобою поговорити.

І мені не подобається його фізична реакція. Вона не просто неправильна, вона неможлива, якщо судити із загальноприйнятих людських понять. Наче перед нами зараз не зовсім людина.

Прислухаюся до своїх відчуттів, під'єднавши всі органи чуття.

Дивно. Дуже дивно.

− Азаріє, стій, − командую, коли вона майже торкається тремтливих пальців хлопчака.

Досвідчена магиня відразу ж насторожено завмирає, прибравши руку. Трохи повертає голову до мене, при цьому не перериваючи зорового контакту з Лонсом.

− Що ти вловлюєш? Він свідомий хоч якоюсь мірою? − питаю в неї. 

Вона хмуриться, прислухаючись до чужого розуму, і чим довше це робить, тим темнішим стає її погляд.

− Я не розумію, − бурмоче спантеличено. Примружується, явно намагаючись копнути глибше.

І вже наступної миті ледве встигає виставити магічний щит, закриваючись від раптової атаки озвірілого адепта, а я водночас з цим метаю в оскаженілого хлопця заклинання заморозки.

Він так і застигає у напівстрибку. На обличчі божевільний вискал, руки скоцюрблені, очі абсолютно позбавлені навіть крихти розуму.

– Що з ним? – приголомшено видихає Азарія. – Він поводиться, як…

− Нежить, − закінчую я за неї, визначившись нарешті з тим, що підказують мені чуття.

– Я хотіла сказати, як тварина, але у твоєму припущенні більше сенсу. Тварини розумніші, – задумливо тягне магістр менталістики, знімаючи щит і безбоязно підходячи ближче до застиглої фігури. − Я не вловлюю в ньому нічого людського. Одні голі інстинкти у дуже перекрученому прояві. Страх та агресія, жага вбивства. Немає чітко сформульованих мислеобразів, що передують діям. Лише сумбурне скупчення якихось картинок. Це дуже схоже… – вона здивовано завмирає. – На свіжопіднятого керованого мерця. Але, попри все це, він живий, і я зовсім не розумію, як так може бути.

Я теж поки що не розумію. Але докопаюся обов'язково.

− Опиши, що за картинки. Все, що зможеш, − вимагаю, переконуючись тим часом, що заклинання на дверях працюють, і нас ніхто не підслухає та не завадить. − Некромантів залучу пізніше.

Азарія з розумінням киває, пару хвилин буравить хлопця уважним пронизливим поглядом і нарешті береться озвучувати те, що бачить. А я намагаюся це хоч якось систематизувати. Обличчя адептів та викладачів, якісь моменти зі студентського життя, хаотично накидані та перемішані. Академія. Ліс. Темні й затерті безликі постаті... Ніякої конкретики.

Через якихось пів години, втомлена, змарніла магиня визнає, що більше нічого корисного вивудити не може.

Що ж, не густо. Але навіть відсутність результату − теж результат. А в мене вже хоча б з'явилося невиразне припущення, якого характеру вплив було здійснено на хлопця. Поки не знаю, як це взагалі можливо, але тут точно хтось із некромантів відзначився. А це вже зачіпка. І треба ще раз допитати його друзів.

– Дякую, Азаріє. Можеш йти, я ще з’ясую дещо. І, будь ласкава, поклич Вілхерта, мені треба з ним поговорити.

− Сінне, може ти поясниш, що відбувається? − обережно цікавиться магиня, не кваплячись виконувати моє прохання. − Він же, як я розумію, скоїв замах саме на твою ученицю. Мені не потрібен наказ Ковена, щоб допомогти тобі. Я й так готова долучитися всім, чим можу. Але хотіла б знати, у що вв’язуюся.

Ось тому я і не люблю з кимось працювати. Постійно виникають питання. І мені незмінно доводиться осаджувати всіх зацікавлених іноді досить жорсткими методами. А потім про мене ширяться чутки, які називають мене монстром і катом Ковена.

У чомусь така репутація навіть корисна. Але не скажу, що надто приємна. Я нікому не служу, а Ковену і поготів. В нас взаємовигідна співпраця.

Та ось знову те саме.

– А ти не вв’язуйся, Азаріє! – суворо дивлюся їй у вічі, дозволяючи своїй істинній суті лиш на крихту визирнути назовні. Недостатньо, щоб розкритися, але достатньо, щоб відбити будь-яке бажання лізти куди не просять. − Не розмовляй ні з ким на цю тему, не став зайвих питань! Це не тільки внутрішня справа Ковена, в які, як ти знаєш, і так краще не потикатися, але й моя особиста. Гадаю, тобі чудово відомо, що тих, хто стає на моєму шляху, я караю без жодного співчуття. Ти ж не скоїш такої дурниці?

Нервово ковтнувши, магиня хитає заперечно головою. В очах з'являється страх. Це правильно. Може нарешті почне мізками думати, а не чимось нижче.

Аєталь

Організм, який звик вставати рано, навіть в мій законний вихідний своїм звичкам не зраджує. Тож прокидаюся я, як завжди, на світанку. На зібганих простирадлах, палаючи від жару, що прилив не тільки до щік, але й значно... значно нижче. А потім ще довго лежу, прислухаючись до власного серця, що істерично тріпоче в грудях. Намагаюсь прийти до тями й хоч якось примиритися з тим фактом, що мені наснився... Сінн.